Згадані шари металу, що налічували від восьми до шести мільйонів років, порівняно тонкі, місцями мали сильні вогнища радіоактивності, але вона була короткочасною порівняно з існуванням планети. Це виглядало так, ніби в тодішню епоху щось спровокувало низку раптових, але локальних ядерних реакцій, продукти яких відклалися в «металевих мулах». Окрім гіпотези про «залізисторадіоактивний метеор», висували й інші, цілком фантастичні, що пов’язували ці особливі вогнища «палаючої радіоактивності» з катастрофою планетної системи Ліри і загибеллю її цивілізації.
Отож припускали, що під час спроб колонізувати Реґіс дійшло до атомних сутичок між висланими із загроженої системи кораблями. Але це все-таки не пояснювало розмірів дивних металевих верств, виявлених під час пробних бурінь також в інших, віддалених околицях. У кожному разі неминуче вимальовувалася наскільки ж загадкова, настільки й очевидна картина: життя на материках планети вимерло в той самий час, упродовж кількох мільйонів років, коли почали виникати металеві відкладення. Причиною загибелі живих форм не могла бути радіоактивність: загальну кількість випромінювання перерахували на рівновартість ядерних вибухів. Вона становила якихось двадцять-тридцять мегатонн; розтягнуті на сотні тисячоліть, такі вибухи (якщо це взагалі були атомні вибухи, а не якісь інші ядерні реакції), звісно, не могли стати серйозною загрозою для еволюції біологічних форм.
Підозрюючи якийсь зв’язок між металевими відкладеннями та руїнами «міста», вчені наполягали на подальших дослідженнях. Це було пов’язане з багатьма труднощами, оскільки дослідницькі роботи потребували переміщення значних мас ґрунту. Єдиним вирішенням було прокладення штолень, але люди, які працювали під землею, вже не перебували під захистом силового поля. Арґументом, котрий змусив, попри все, продовжувати роботи, стало виявлення (на глибині двадцяти з чимось метрів, у верстві, багатій на окисли заліза) іржавих залишків, сформованих дуже специфічно, що нагадували рештки роз’їдених корозією, розрізнених елементів якихось мікроскопічних механізмів.
На дев’ятнадцятий день від приземлення над місцевістю, в якій працювали гірничі групи, скупчилися маси таких великих і темних хмар, котрих доти на планеті не бачили. Близько полудня почалася гроза, що силою електричних розрядів перевершувала земні. Небо і скелі поєднали розряди блискавок, які невпинно воювали між собою. Бурхлива вода, пінячись крутими ярами, почала затоплювати пробиті штольні. Люди мусили покинути їх і разом з автоматами сховалися під головним куполом силового поля, в яке били кілометрові блискавки. Буря поволі посунулася на захід, і чорна, покреслена блискавицями стіна займала весь обрій над океаном. Повертаючись до «Непереможного», гірничі бригади дорогою знайшли багато чорних дрібненьких металевих краплинок, що лежали на піску. Всі вирішили, що це і є ті славні «мушки». Старанно зібравши, їх перевезли на корабель, де вони викликали зацікавлення вчених, але не було й мови, що це — рештки комах. Відбулася чергова нарада фахівців, яка кілька разів перетворювалася на бурхливі суперечки. Врешті вирішили вислати експедицію в північно-східному напрямку, поза терен глибоких ярів і покладів сумішей заліза, оскільки на гусеницях машин «Кондора» виявили незначні кількості цікавих мінералів, яких не було на попередньо досліджуваних територіях.
Досконало споряджена колона з енергоботами, пересувним випромінювачем із «Кондора», транспортерами та роботами, серед яких було дванадцять арктанів, забезпечена автоматичними екскаваторами й буровими, узявши двадцятеро людей, запаси кисню, харчів і ядерного палива, вирушила наступного дня під керівництвом Реґнара. З нею підтримували постійний радіо- і телезв’язок доти, доки випуклість планети не відрізала надходження ультракоротких хвиль по прямій лінії. Тоді «Непереможний» вивів на стаціонарну орбіту автоматичний телевізійний ретранслятор, який дав змогу продовжувати зв’язок. Колона була на марші весь день. Уночі вона вишикувалась оборонним колом і оточила себе силовою зоною, а наступного дня продовжила марш. Близько полудня Реґнар повідомив Роганові, що зупинився біля підніжжя руїн, майже цілком засипаних піском усередині невеликого мілкого кратера, бо хоче дослідити їх докладніше. За годину якість радіозв’язку почала погіршуватися внаслідок сильних статичних перешкод. Отож техніки перейшли на смугу коротших хвиль, прийом яких був кращим. Незабаром, коли громи далекої бурі, що посувалася на схід, тобто туди, куди вирушила експедиція, почали стихати, зв’язок несподівано перервався. Його втраті передували кільканадцять чимраз сильніших фадінґів; та найдивнішим було одночасне погіршення телевізійного зв’язку, адже він відбувався за допомогою позаатмосферного супутника й не міг залежати від стану іоносфери. О першій годині зв’язок зник остаточно. Ніхто з техніків, ані навіть з фізиків, яких покликали на допомогу, не розумів цього явища. Складалося враження, ніби стіна металу виросла десь у пустелі, відділивши групу, що була за 170 кілометрів од «Непереможного».
Роган, який увесь час не залишав астрогатора, помітив його неспокій. Спочатку це здалося йому невмотивованим. Він вважав, що особливі властивості екранування могла виявити грозова хмара, яка рухалася саме там, куди прямувала експедиція. Однак фізики, котрих запитали про можливість виникнення такого великого шару іонізованого повітря, висловили сумнів. Коли гроза стихла, а зв’язок не вдалося відновити, близько шостої, постійно висилаючи сигнали, на які не було відповіді, Горпах вислав два розвідувальних апарати типу літаючих тарілок.
Один із них летів на висоті кількасот метрів над пустелею, а другий — над ним на висоті чотирьох кілометрів, слугуючи першому передавачем телевізійного сигналу. Роган, астрогатор і Ґралев з кільканадцятьма іншими людьми, серед яких були й Баллмін та Сакс, стали перед головним екраном рубки, стежачи безпосередньо за тим усім, що було в полі зору пілота першої машини. За зоною крутих, заповнених глибокою тінню ярів відкривалася пустеля з нескінченними рядами дюн, тепер перемежованими чорнотою, оскільки сонце вже хилилося до заходу. В цьому скісному освітленні, що надавало краєвидові особливо похмурого вигляду, під апаратом, який летів на малій висоті, зрідка пропливали невеликі кратери, по вінця заповнені піском. Деякі було помітно лише завдяки центральному стіжкові вулкана, що погас століття тому. Терен поволі піднімався і ставав різноманітнішим. З-під хвиль піску виринали високі скельні хребти, створюючи системи химерно вищерблених ланцюгів. Самотні шпилі скель нагадували рештки затонулих кораблів чи велетенські фігури. Схили позначали гострі лінії ярів, укритих, мов віспою, кам’яними стіжками. Врешті піски цілком зникли, поступившись місцем дикому краєві стрімких скель і осипів. Де-не-де в’юнилися, здаля схожі на ріки, тріщини тектонічних розломів планетної кори. Краєвид ставав схожим на місячний, і в цей час уперше погіршився телевізійний прийом — замиготіла й порушилася синхронізація зображення. Наказали збільшити потужність трансляції, але це виправило видимість ненадовго.
Скелі, що доти мали білуватий відтінок, ставали все темнішими. Нагромадження граней, розходячись поза поле зору, набирало брунатного полиску; тут і там можна було помітити плями оксамитової чорноти, наче на голому камені росли густі, але мертві хащі. В цей час відізвалося радіо першої машини. Пілот вигукнув, що чує звук автоматичних позиційних передавачів, які мала чільна машина експедиції. Але ті, хто стояв у рубці, чули тільки його слабкий і мовби стихаючий голос, коли він почав викликати групу Реґнара.