Кожен кристалик з’єднувався з трьома іншими, крім того, він міг зчепитися кінцем рамена з центральною частиною іншого, що давало можливість багатошарової будови щораз більших комплексів. Для з’єднання не конче було дотикатися, а лише наблизити кінці, щоб утворене магнітне поле утримувало всю конструкцію в рівновазі. За певної кількості «комах» агрегат починав виявляти деякі закономірності: міг, залежно від імпульсів зовнішніх подразників, змінювати напрямок руху, форму, обриси, частоту внутрішніх пульсацій. При певній їх зміні змінювалася й полярність, замість притягатися, металеві кристалики, розійшовшись, переходили в стан «індивідуального розсипу».
Окрім системи, що відала такими рухами, кожен чорний кристалик містив у собі ще іншу систему поєднань, точніше — її фрагмент, бо видавався частиною якоїсь більшої цілості. Ця більша цілість, що виникала, правдоподібно, лише при об’єднанні величезної кількості елементів, була справжнім двигуном поведінки хмари. Але на цьому висновки вчених закінчилися. Вони не орієнтувалися в можливостях зростання вищих систем, а особливо туманною залишилася проблема їхнього «інтелекту». Кронотос припускав, що чим більше створінь об’єднується в одну цілість, тим складнішою для вирішення буде проблема. Це звучало досить переконливо, але ні кібернетики, ні інформатики не знали жодного відповідника такої конструкції, тобто «мозку, що довільно збільшується», котрий свої розміри приміряє до величини намірів.
Частина принесених Роганом «комах» була пошкоджена. Однак інші виявляли типові реакції. Окремий кристалик міг підскакувати, висіти майже нерухомо, знижуватися, наближатися до джерела зовнішнього подразника чи уникати його, поза тим, він був цілком нешкідливим, не виділяв навіть перед загрозою знищення (знищити їх дослідники пробували хімічними засобами, температурою, силовими полями й випроміненням) жодних видів енергії, і його можна було «умертвити» як найслабшого земного жучка — лише з тою різницею, що кристалічно-металевий панцер не так легко було розчавити. Натомість, об’єднуючись навіть у найменший агрегат, який учені піддавали дії магнітного поля, «комахи» утворювали своє поле, котре нейтралізовувало чужі впливи; при підігріванні вони намагалися позбутися тепла інфрачервоним випромінюванням. Експерименти не могли тривати далі, бо вчені мали лише жменю кристаликів.
На питання астрогатора від імені всіх «Головних» відповідав Кронотос. Учені вимагали часу для подальших досліджень — та передовсім прагнули отримати більшу кількість кристаликів. Тому вони пропонували вислати експедицію у глиб яру, котра, шукаючи зниклих, могла б заодно роздобути принаймні кількадесят тисяч псевдокомах.
Горпах погодився. Але вирішив, що вже не може ризикувати життям людей. Тому надумав послати до яру машину, яка досі не брала участі в жодній операції. Це була вісімдесятитонна самохідна машина спеціального призначення, котру зазвичай використовували в умовах високого радіоактивного зараження, величезних тисків і температур. Цей агрегат, який всі, хоч і неофіційно, звали «Циклопом», містився на дні крейсера, наглухо закріплений кранбалками вантажного люка. Його принципово не використовували на поверхні планети, більше того — «Непереможний» узагалі ще не застосовував свого «Циклопа». Ситуації, котрі потребували таких крайнощів, можна було перелічити на пальцях однієї руки. Відправити для чогось «Циклопа» на корабельному жаргоні означало те саме, що доручити завдання самому чортові: про невдачу цього агрегата досі ніхто не чув. За допомоги підйомників машину поставили на пандус, де нею зайнялися техніки й програмісти. Вона, крім звичної системи Дірака для створення силового поля, мала кулястий випромінювач антиматерії, отож могла викидати антипротони в довільному напрямку чи в усіх водночас. Вбудований у броньований живіт реактивний двигун дозволяв «Циклопові» (за допомогою силових полів) підніматися над поверхнею навіть на кілька метрів, отож він не залежав ані від поверхні, ані від наявності якихось коліс чи гусениць. Спереду відкривався броньований ніс, а крізь виниклий отвір висувався інгаустор — різновид телескопічної «руки», яка могла здійснювати локальні буріння, брати зовнішні проби мінералів та проводити інші роботи. Хоча «Циклоп» був забезпечений потужною радіостанцією і телевізійним передавачем, однак його пристосували також до автономних дій, завдяки електронному мозкові, котрий ним керував. Техніки з оперативної групи інженера Петерсена ввели до машинного мозку відповідно приготовлену програму: астрогатор враховував те, що в глибині яру зв’язок із агрегатом перерветься.
Програма передбачала пошуки зниклих, яких «Циклоп» мав забрати до себе таким чином: спочатку прикрив би їх, та й себе, другим, зовнішнім щодо власного, силовим полем, і щойно під його захистом відкрив би прохід крізь внутрішнє силове поле, що захищає його власний корпус. Окрім того, машина мала забрати значну кількість кристаликів з тих, які на неї нападуть. Випромінювач антиматерії мав застосовуватися лише в крайньому разі, якби захисному силовому полю загрожував прорив — оскільки анігіляційна реакція спричиняла радіоактивне зараження місцевості, а це було небезпечним для життя зниклих, які могли перебувати неподалік від місця сутички.
Від одного до другого кінця «Циклоп» мав вісім метрів, він був також досить «плечистим» — переріз корпусу становив понад чотири метри. Коли б якась розщелина виявилася недоступною, він міг розширити прохід або ж діючи «сталевою рукою», або ж розсуваючи скелі й розбиваючи їх силовим полем. Але й вимкнення поля не могло зашкодити монстру, бо його керамічно-ванадієва броня мала твердість алмазу.
Усередині «Циклопа» вмістили автомат, який мав опікуватися знайденими, для них там підготували й постіль. Урешті після перевірки всіх приладів броньоване тіло машини на диво легко з’їхало пандусом та, мов піднесене невидимою рукою, — зовсім не здійнявши куряви навіть при найшвидшому рухові, — минуло визначені блакитними вогниками проходи в захисті «Непереможного», аби швидко зникнути з очей екіпажу, що стояв під кораблем.
Близько години радіотелевізійний зв’язок між «Циклопом» і рубкою діяв бездоганно. Роган упізнав гирло яру, в якому сталася атака, за великою, схожою на повалену дзвіницю скелею, котра частково замикала просвіт між стінами урвища. На першому осипі великих каменюк швидкість незначно зменшилася. Спостерігачі біля екранів навіть чули дзюркотіння струмка, схованого під завалами каменів — так тихо працював атомний двигун «Циклопа».
Зв’язківці підтримували зображення і звук до другої сорок, коли «Циклоп», пройшовши плоскішу й доступнішу частину яру, опинився у лабіринті іржавих хащів. Завдяки зусиллям радіотехніків згодом удалося передати в обидва боки ще чотири донесення, але п’яте надійшло вже таким спотвореним, що його зміст можна було лише вгадати: електронний мозок «Циклопа» доповідав про успішне просування вперед.
Згідно з виробленим планом, Горпах вислав з «Непереможного» літаючий зонд, забезпечений телевізійним передавачем. Зонд, здійнявшись вертикально у небо, зник упродовж секунд. Опісля до командного пункту почали надходити його сигнали — відразу з’явився, з висоти милі, мальовничий краєвид, заповнений пошматованими скелями, вкритими пеленами іржавих та чорних хащів. За хвилину вони легко помітили «Циклопа», що посувався дном великого яру, виблискуючи, мов сталевий кулак. Горпах, Роган і керівники спеціальних груп стояли біля екранів у рубці. Зв’язок був добрим, але вони передбачали можливість його погіршання чи переривання, тому інші зонди, готові до старту, лише чекали сигналу. Вони мали слугувати за передавачі. Головний Інженер вважав, що в разі нападу зв’язок з «Циклопом» напевно обірветься, та принаймні можна буде стежити за його діями.
Електричні очі «Циклопа» не могли цього бачити, але спостерігачі біля екранів мали значно ширше поле зору, що відкривалося перед ними завдяки великій висоті телезонда, отож помітили: машину відділяє вже якихось кількасот метрів від покинутих у скельній брамі транспортерів, котрі перекривали дорогу далі. «Циклоп», після виконання своїх завдань, повертаючись, мав також забрати дві гусеничні машини, що зіткнулися, зачепивши їх на буксир.