Лічильник показував 27 подоланих кілометрів. Накреслена на карті дорога налічувала 60, але насправді вона мала бути довшою, хоча б із огляду на невпинні зигзаги й повороти. Тепер від піску не лишилося й сліду; сонце, величезне, майже холодне, висіло тяжко і мовби грізно, усе ще торкаючись диском скелястої пилки. Машина, смикаючись, мов у лихоманці, запекло дерлася осипом, інколи сповзаючи разом із лавиною каміння, покришки вили й свистіли, безсило дряпаючи камінь на усе крутішому схилі. 29 кілометрів — крім співучого сигналу зонда — він не чув нічого. «Непереможний» мовчав; чому? Роганові здавалося, що окреслене чорнуватими лініями невиразне урвище, яке він бачить під червоним сонцем, є верхнім краєм яру, в котрий має зійти, але не тут, а значно вище, з півночі.
30 кілометрів. Поки що він не бачив ані сліду чорної хмари. Вона, очевидно, вже мала розправитися з обома висланими машинами. Чи просто покинула їх, удовольнившись тим, що відрізала від корабля, заблокувавши зв’язок? Всюдиходик кидався, мов навіжений звір; моментами гуркіт двигуна, що працював на максимальних обертах, стояв пасажирові в горлі. Темп усе спадав, однак він і так рухався на диво добре; може, слід було використати всюдихід на повітряній подушці? Але та машина була надто великою і тяжкою, окрім того, про це не варто й думати, якщо вже нічого не можна змінити...
Роган хотів глянути на годинник. Але не міг цього зробити — руку ні на мить не вдалося піднести до очей. Він намагався зігнутими колінами гасити жорсткі удари, від яких нутрощі підкидало вгору. Несподівано перед машини піднявся — і її стрімголов понесло вбік та вниз, гальма зойкнули, але щебінь уже летів з усіх сторін, дзвінко торохкочучи по плитах тонкої броні. Всюдиходик конвульсивно повернув, його закинуло, якусь мить він ішов боком по смузі осипу, врешті завмер...
Машина поволі вирівнялася і знову вперто поповзла ущелиною вгору. Тепер він уже бачив яр. Упізнав його по чорнуватих, схожих на ялівець, плямах огидних хащів, що укривали стрімкі скелі. Від берегів ущелини його відділяло десь півмилі, 34 кілометри...
Схил, який ще треба було подолати, виглядав як суцільне море хаотично нагромаджених брил. Здавалося неможливим, аби машина знайшла серед них дорогу. Він уже перестав вдивлятись у можливі проходи, оскільки й так не мав впливу на керування маневрами. Старався радше не спускати очей зі скель, що оточували ущелину. Звідти щомиті могла виповзти чорна хмара.
— Рогане... Рогане...Рогане... — почув він несподівано. Серце забилося швидше, бо впізнав голос Горпаха.
— Очевидно, всюдиходик не довезе тебе до мети. Звідси ми не годні оцінити нахил яру з достатньою точністю, але здається, що можеш проїхати ще якихось п’ять-шість кілометрів — коли машина зупиниться, муситимеш іти далі пішки... Повторюю...
Горпах повторив іще раз. «Максимум 42-43 кілометри... Мені залишиться близько сімнадцяти — в такій місцевості це щонайменше чотири години, якщо не більше, — блискавично підрахував Роган. — Та, може, вони помиляються, може, всюдиходик пройде...»
Голос затих, і знову залунали ритмічні та мелодійні сигнали зонда. Роган закусив нагубник маски, бо той натирав внутрішню поверхню губ при раптових струсах машини. Сонце вже не торкалося найближчої гори, але й не піднімалося. Перед його очима миготіли більші й менші брили, скельні плити, часом потрапляв у їхню холодну тінь, машина ішла тепер значно повільніше; звівши погляд, він побачив маленькі перисті хмарки, що танули в небі. Там світилося кілька зірок. Несподівано із машиною сталося щось дивне, її тильна частина присіла, передня піднялася... якусь мить вона вся тремтіла, мов кінь, що став на диби... Ще секунда — і всюдихід перекинувся б, поховавши під собою Рогана, якби той різко не відскочив. Упав на коліна й руки, відчувши крізь грубі захисні рукавиці й наколінники болісний удар, зо два метри просунувся осипом, але врешті зупинився. Всюдиходик ще раз верескнув колесами і застиг.
— Увага... Рогане... Це 39-й кілометр... Машина далі не пройде — мусиш іти пішки... Зорієнтуєшся на карті. Машина залишиться тут — на випадок, якби ти не міг повернутися інакше... Ти — на перехресті координати 46 і 192...
Роган помалу звівся на ноги. Усі м’язи боліли. Але важко було пройти лише перші кроки; далі він розійшовся. Хотів якомога швидше віддалитися від застиглого між двома скельними порогами всюдихода. Під великою брилою він сів, витягнув із кишені карту та спробував зорієнтуватися. Це було непросто. Врешті таки визначив своє положення. Від горішнього краю ущелини його відділяв якийсь кілометр по прямій, але в цьому місці не можна було й мріяти про те, аби зійти вниз; стіни суцільним шаром укривали металеві хащі. Отож Роган пішов угору, весь час міркуючи, чи не варто спробувати зійти на дно яру ближче, ніж у визначеному місці. До нього мав би йти принаймні чотири години. Навіть якби вдалося повернутися всюдиходом, треба було розраховувати на ще п’ять годин зворотної дороги; а скільки часу мав зайняти тільки спуск в ущелину, не кажучи вже про пошуки? Раптом увесь план видався йому позбавленим краплі здорового глузду. Це був просто настільки ж марний, наскільки й героїчний жест, яким Горпах, жертвуючи ним, міг заспокоїти власне сумління. Якусь мить Роган відчував таку лють за те, що дав себе намовити, мов якийсь шмаркач, адже астрогатор усе запланував наперед, — що майже не бачив нічого навколо. Помалу охолонув. «Цього вже не повернеш, — повторював про себе, — буду пробувати. Якщо не вдасться зійти, якщо не знайду нікого до третьої, повернуся».
Було п’ятнадцять хвилин по сьомій. Роган намагався ступати довгими й розміреними кроками, але не дуже швидко, бо при зусиллі споживання кисню різко зростало. На кисті правої руки він закріпив компас, аби не збитися з обраного напрямку. Однак кілька разів довелося обходити розщелини з вертикальними стінками. Тяжіння на Реґіс було значно меншим, аніж земне, це давало принаймні видимість свободи рухів навіть у такому складному терені. Сонце піднімалося. Слух, звичний до постійного акомпанементу всіх тих звуків, якими, мов охоронним бар’єром, у попередніх подорожах Рогана оточували машини, був ніби голий та особливо гострий. Час від часу він чув лише ритмічний, значно слабший, ніж раніше, спів зонда, натомість кожний подув вітру, роздертого скельними вістрями, роз’ятрював увагу розшукувана, бо здавалося, що в ньому він чує слабкий відгомін, колись добре відомий, а тепер забутий.