Выбрать главу

Він помилився б, уважаючи, що найгірше вже лишилося позаду. Правду кажучи, то й не думав про це. Лише мав надію, однак, як виявилося, хибну. Подальша дорога була значно легшою технічно, але мертві, хрусткі від іржі кущі поступилися місцем чорним, що виблискували, ніби жирні, дротяним клубкам, усипаним, наче дрібними плодами, тими потовщеннями, котрі Роган одразу впізнав.

Час від часу з них виривалися, слабко вистрілюючи, димки, кружляли в повітрі, і тоді він завмирав — не надовго, інакше б ніколи не міг дістатися до дна ущелини. Якийсь час посувався боком, мов вершник на коні, потім гряда стала ширшою та не такою стрімкою, отож уже міг сходити нею, хоча й не без труднощів, підпираючись руками, але майже не усвідомлював ці чергові етапи свого довгого спуску, оскільки всю увагу скеровував водночас на обидва боки. Іноді Роган проходив так близько від кущів з роями комах, що їхні дротяні пучки терлися об складки комбінезона. Та жодного разу смужки, що пропливали вгорі й вигравали іскрами в сонячному промінні, не наблизилися до нього. Коли нарешті став на осипі, за якихось кількасот кроків від дна, що біліло сухими, мов кістки, каменюками, була вже майже дванадцята.

Роган опустився нижче смуги чорних кущів; схил, із якого зійшов, до половини освітлювало високе сонце. Тепер він міг оцінити розміри подоланого шляху, та навіть не глянув позад себе. Побіг униз, намагаючись якнайшвидше переносити вагу тіла з ноги на ногу, з каменя на камінь, однак величезна маса хиткого осипу, шурхочучи, почала сповзати разом із ним та гриміла все голосніше. Аж раптом, уже зовсім близько від висохлого струмка, щебінь розсунувся під ним — і, падаючи, з кисневою маскою, що з’їхала набік, він з розмаху пролетів кільканадцять метрів. Та вмить зірвався на ноги, щоб бігти, незважаючи на забиття, бо боявся, що той, котрого угледів згори, зникне з очей — обидва схили, а особливо протилежний, чорніли отворами численних печер.

Саме у цей момент Роган відчув якусь загрозу і перш ніж її усвідомив, знову кинувся на гостре каміння та застиг, розпростерши руки. Його вкрила легка тінь, що впала з висоти, й у наростаючому гудінні, котре поширювалося монотонно, охопивши всі регістри, — від свисту аж до басової ноти, людину оточив чорний, безформний клубок. Може, треба було заплющити очі, але не зробив цього. Майнула остання думка: чи той апаратик, зашитий у комбінезон, не пошкодило при раптовому падінні. Потім Роган занурився в непритомність, яку, мабуть, сам собі навіяв. Він навіть не повів зіницями, однак бачив, як схожа на мурашник хмара зависла над ним, як випускає униз щупальце, що ліниво звивається, узрів зблизька його кінець — він виглядав, як закінчення чорнильної-блискучої лійки. Шкірою голови, щоками, усім обличчям відчув тисячний, теплуватий дотик повітря, мовби підроблений на мільйони часточок тиск. Щось ковзнуло комбінезоном на грудях, його оточила майже цілковита темрява. Раптом гнучка, як мініатюрна повітряна труба, відрога знову повернулась у хмару. Дзижчання стало гострішим. Від нього ламало зуби, віддавало десь під черепом. За якусь мить звуки послабшали. Хмара пішла майже вертикально вгору, перетворюючись на чорну імлу, котра розходилася від одного до другого схилу, розпалася на окремі клубки, що оберталися, вповзла у нерухоме хутро хащів і зникла.

Роган іще довго лежав нерухомо, наче мертвий. Майнула думка, що це вже все. Що може вже не знатиме ані ким є, ані звідки тут узявся, ані що має зробити, і від цієї думки його охопив такий страх, що раптом сів. Нараз захотів сміятися. Адже якщо міг так думати, значить — уцілів, значить — хмара не завдала шкоди, він обдурив її. Роган намагався зупинити цей лоскотливий кахетинський сміх, що наростав у горлі й починав, притуплений, трясти усім тілом. «Це просто істерика», — подумав, устаючи з колін. Він уже майже заспокоївся, принаймні так собі вирішив. Поправив кисневу маску й прозирнувся. Чоловіка, якого бачив згори, не було. Але почув його кроки. Той мусив минути його і зникнути за перевернутою скелею, що виступала до середини дна ущелини. Побіг за ним. Відлуння кроків невідомого ставало дедалі ближчим і на диво гучним. Так, ніби той ішов у залізних черевиках. Роган біг, відчуваючи, як біль прошиває ногу від кісточки до коліна. «Мабуть, скрутив її», — подумав, розпачливо вимахуючи руками. Йому знову бракувало повітря: вже майже задихався, коли побачив його. Той ішов просто вперед великими механічними кроками, ступаючи з каменя на камінь. Близькі поверхні скель лунко повторювали його виразні кроки. І раптом Роган зрозумів. Це був робот, а не людина. Один з арктанів. Він зовсім не думав про їхню долю, про те, що сталося з ними після катастрофи; вони перебували в середньому транспортері, коли напала хмара. Роган уже був за кількадесят кроків від аркана. Тепер він зауважив, що ліве плече робота безсило звисає після удару, а його колись блискучий, випуклий панцер вкривають подряпини і вм’ятини. Розчарування було великим, однак за хвилину Роганові стало якось веселіше від думки, що в подальших пошуках матиме хоча б такого товариша. Хотів було покликати робота вигуком, але чомусь стримався. Отож прискорив крок, оминув аркана й зупинився, чекаючи, на його шляху. Проте гігант заввишки два з половиною метри мовби й не помітив людини. Зблизька Роган зауважив, що в нього розтрощена частина радарної антени, трохи схожої на миску, а в місці, де раніше містився об’єктив лівого ока, зяє отвір з нерівними краями. Попри все — робот ішов цілком упевнено на своїх величезних ступнях, лише трохи закидаючи лівою. Роган покликав його, коли їх розділяло вже кілька кроків, однак машина сунула просто на нього, наче сліпа, тому людина в останню мить мусила зійти з дороги. Він підбіг до робота удруге й хотів схопити його за металеву лапу, але той вирвався байдужим і ковзким рухом та прямував далі. Роган зрозумів, що й цей арктан став жертвою атаки й на нього не можна розраховувати. Однак йому чомусь було прикро полишити безпорадну машину напризволяще, крім того, стало цікаво, куди ж власне іде робот, бо той простував, вибираючи по-можливості рівну дорогу, так ніби рухався до обраної мети. Після коротких роздумів, за час яких робот віддалився на кільканадцять метрів, Роган врешті подався його слідами. Той дійшов до підніжжя осипу й закрокував по ньому, не звертаючи жодної уваги на потоки камінців, що вилітали з-під його широких ступнів. Так він здерся чи не до середини зони осипу, тоді раптом упав, з’їхав униз, все ще перебираючи в повітрі ногами, що за інших обставин могло б викликати сміх у спостерігача. Потім арктан підвівся і знову почав своє сходження. Роган різко повернув і пішов геть, але ще довго чув шум камінців і ритмічні, важкі металеві кроки, які довгою луною відбивалися від скельних стін ущелини.

Тепер він ішов швидко, бо й шлях по пласких брилах, що лежали на дні потоку, був відносно рівним і плавно знижувався. Хмари не було й сліду, лише часом ледь помітне тремтіння повітря над схилами свідчило про активність, яка вирувала у чорних хащах. Так він дійшов до найширшої частини ущелини, яка тут переходила в долину, оточену похилими скелями. За якихось два кілометри була скельна брама, місце катастрофи. Щойно тепер зрозумів, як йому бракуватиме ольфактометричного датчика, котрий міг би допомогти в шуканні людських слідів, однак цей апарат був надто важким для пішого. Тому мусив обходитися без нього.

Роган зупинивсь і пильно оглянув скелі. Про те, щоби хтось міг ховатись у металевих хащах, не могло бути й мови. Залишалися тільки гроти, печери й котловини у скелях, яких зі свого місця він нарахував чотири; те, що було всередині, закривали від його погляду високі пороги з вертикальними стінами. Долати такі перешкоди було неймовірно важко, тому Роган вирішив спочатку по черзі зазирати у гроти. Ще раніше, на борту, він обмірковував з лікарями і психологами, де слід шукати зниклих, тобто де вони могли б сховатися. Але, в принципі, ця нарада дала небагато, бо поведінка людини, враженої амнезією, була непередбачуваною. Те, що зниклі вчотирьох віддалилися від інших людей Реґнара, свідчило, що їх активність інакша, відмінна від інших. До певної міри й те, що сліди цих чотирьох аж до останнього поміченого місця не розійшлися, дозволяло розраховувати на відшукання усіх разом. Звісно, якщо вони взагалі були живими і якщо вище від скельної брами не порозходилися в різні боки.