Роган не мав права затримуватися, хоча задихався; тому, майже не зменшуючи швидкості, відкрутив до кінця редуктор балона. Якщо навіть кисень мав закінчитися біля виходу з ущелини, якби довелося дихати повітрям планети, це було все одно краще, ніж далі залишатися тут, де кожен сантиметр скель викидав із себе вбивче випромінювання. Кисень бив в уста холодною хвилею. Біглося добре, бо поверхня застиглого потоку лави, яку залишив на шляху своєї поразки при відступі «Циклоп», була гладкою, місцями нагадуючи скло. На щастя, мав черевики з чіпкими підошвами для гір, отож не ковзався. Навколо вже так стемніло, що лише де-не-де світлі камені, котрі прозирали з-під полив’яного покриву, вели його в долину. Знав, що перед ним іще принаймні три кілометри такої дороги. Біжучи з усіх сил, Роган не міг робити якихось підрахунків, але час від часу кидав оком на червоний пульсуючий циферблат лічильника. Якусь годину він іще міг бути тут, серед погнутих і покришених анігіляцією скель — доза не перевищить тоді двісті рентгенів. Скажімо, годину з чвертю; потім, — якщо не добереться до краю пустелі, — то вже не матиме чого спішити.
За якихось двадцять хвилин настала криза. Він відчував серце як жорстоку невідворотну присутність, котра розпирала й давила груди зсередини, кисень пік горло й гортань живим вогнем, ув очах миготіли іскри, та найгіршим було те, що почав спотикатися. Випромінювання, щоправда, стало трохи слабшим, індикатор світився в темряві, мов тліюча жаринка, та Роган все одно знав, що мусить бігти, бігти далі, а ноги вже відмовлялися коритися. Кожен м’яз тіла дійшов до межі, усе в ньому кричало, вимагало зупинитися, стати, а хоча б навіть упасти на холодні й на вигляд такі не шкідливі плити потрісканого полива. Якоїсь миті захотів глянути вгору, на зірки, та спіткнувся і полетів уперед, розставивши руки. Роган позіхав, намагаючись віддихатися. Ворухнувся, встав, кілька кроків пробіг, похитуючись, мов п’яний, потім ритм відновився і поніс його далі. Він уже втратив відчуття часу. Як взагалі орієнтувався у цій глухій чорноті? Забув про всіх померлих, яких знайшов, про кістяну посмішку Бенніґсена, про Реґнара, який спочив під камінням поруч із розбитим арктаном, про безголового, котрого йому не вдалось упізнати, забув навіть про хмару. Від цієї темряви він мовби скорчився, очі, що марно виглядали великого зоряного неба пустелі, налилися кров’ю, а піщана пустка видавалася йому спасінням. Роган біг наосліп, з повіками, залитими солоним потом, під впливом невідомої сили, котрій сам дивувався. Цей біг, ця ніч, здавалося, не мали кінця.
Він, власне кажучи, не бачив уже нічого, коли раптом ноги почали ступати чимраз тяжче, грузнучи. Роган відчув останній напад розпачу, підняв голову — і раптом зрозумів, що опинився в пустелі. Він ще побачив зорі над обрієм, потім, коли ноги самі підігнулися, шукав поглядом циферблат лічильника, але вже не побачив: той був темним, мовчав, невидима смерть залишилася за плечима, у глибині застиглого корита лави. Це була його остання думка, бо коли обличчям відчув шорсткий холод піску, провалився не в сон, а в заціпеніння, у якому все тіло ще розпачливо працювало, ребра ходили, серце товклося, але через цей морок цілковитого виснаження він уходив в інший, глибший, доки не зомлів.
Роган отямився несподівано, не знаючи, де він. Ворухнув руками, відчув ними холод піску, що просочувався крізь пальці, сів і мимоволі зойкнув. Йому було душно. Приходив до тями. Фосфорна стрілка манометра показувала нуль. У другому балоні мав іще вісімнадцять атмосфер кисню. Відкрутив вентиль і підвівся. Була перша година ночі. Зорі гостро сяяли в чорному небі. На компасі знайшов потрібний напрямок і пішов просто вперед. О третій ковтнув останню таблетку. Доходила четверта, коли в нього закінчився кисень. Тоді він скинув кисневий апарат і пішов, дихаючи спочатку обережно, та коли холодне передсвітанкове повітря наповнило легені, почав ступати жвавіше, намагаючись не думати ні про що інше, крім цього маршу через дюни, у які вгрузав часом по коліна. Почував себе, наче п’яний, але не знав, чи це від дії газів атмосфери, чи просто від утоми. Порахував про себе, що коли робитиме чотири кілометри на годину, до корабля дістанеться об одинадцятій, за дня.
Роган намагався перевіряти власний темп на крокомірі, але нічого з того не виходило. Велетенською білуватою смугою Чумацький Шлях розділяв на дві нерівні частини небесну чашу. Він уже так звик до мізерного зоряного світла, що це дозволяло оминати більші дюни. Роган чвалав і чвалав, доки на тлі горизонту не зауважив якусь кутасту річ. Іще не усвідомлюючи як слід, що це таке, він заквапився у тому напрямку, почав бігти, вгрузаючи дедалі глибше, та навіть цього не відчував, доки витягнутими руками, мов сліпець, не вдарився об твердий метал. Це був всюдиходик, порожній, безлюдний, можливо, один із тих, які вислав уранці попереднього дня Горпах, а може, якийсь інший, покинутий групою Реґнара. Роган не думав про це, а просто стояв, дихаючи, та обіймав пласке чоло машини обома руками. Утома хилила його до землі. Упасти біля машини, заснути біля неї, щоб уранці, зі сходом сонця, вирушити в дорогу...
Роган поволі видряпався на броньований хребет, навпомацки знайшов ручку люка, відімкнув її. Засвітилися вогники. Упав на сидіння. Тепер вже усвідомлював, що трохи задурманений, мабуть, атмосферними газами, бо не міг знайти вимикачів, не пам’ятав, де вони, не бачив нічого... Та ось рука сама намацала потерту рукоять, штовхнула її, двигун легенько нявкнув і рушив. Він відкинув кришку гірокомпаса, либонь, знаючи напевно тільки одне число, — курс повернення. Якийсь час машина йшла без світла — Роган забув про наявність фар...
О п’ятій було ще темно. Тоді прямо перед собою, далеко серед білих і ледь блакитних зірок, він побачив одну, що висіла низько над самим обрієм, яскріючи рубіном. Тупо заблимав повіками. Червона зірка?.. Не було таких... Йому здавалося, що поруч сидить хтось, мабуть, Ярґ. Хотів було запитати його, що то може бути за зірка, і раптом опритомнів, наче вражений струмом. Це був носовий сигнал крейсера. Тепер їхав просто на цю рубінову краплинку в мороці, вона поволі піднімалася, доки не стала яскравою кулею, що освітлювала горішню частину обшивки. Серед циферблатів заморгало червоне вічко й увімкнувся звуковий сигнал, котрий сповіщав про наближення силового поля. Роган вимкнув двигун. Машина з’їхала схилом дюни й зупинилася. Він не був певен, що зможе ще раз сісти в машину, якщо вийде з неї. Отож відкрив сховок, витяг з нього ракетницю, а оскільки вона танцювала в його руці, впер лікоть у кермо, притримав зап’ясток другою рукою і потягнув за гачок. Помаранчева смуга вдарила у темряву. Її короткий політ несподівано спалахнув зіркою, потрапивши в стіну силового поля, мов у прозоре скло. Стріляв раз за разом, доки бойок сухо не цокнув. Закінчилися набої.
Але Рогана вже помітили, першими тривогу здійняли, мабуть, чергові у рубці, бо майже одночасно під дзьобом корабля зблиснули два великі прожектори й, лизнувши пісок білими язиками, схрестилися на всюдиходикові. Відразу запалала світлом естакада і холодним полум’ям зблиснув увесь каркас пасажирського ліфта. За мить трапи зароїлися від метушні людей, на дюнах і поблизу днища спалахнули прожектори, кружляючи й похитуючи стовпами світла, доки не зблиснули шпалерою блакитні вогники, вказуючи відкритий прохід у глибину периметра.
Роган, упустивши ракетницю з руки, навіть не зауважив, як зсунувся бортом машини й хитким, надмірно широким кроком, неприродно виструнчившись, стиснувши кулаки, аби приборкати огидне тремтіння пальців, ішов просто до двадцятипалубного корабля, що стояв у морі світла, на тлі блідого неба, такий могутній у своїй нерухомій величі, наче справді був непереможним.
Закопане, червень 1962 — червень 1963.
