Таким чином, хоча біологи і протестували, стверджуючи, що й кількох тижнів подальших досліджень їм було б замало, барак склали, запустили двигуни, й колона рушила на північний захід. Роган не міг переповісти товаришам жодних подробиць про «Кондора», бо й сам їх не знав. Хотів якнайшвидше опинитися на кораблі, бо припускав, що командир дасть нове, можливо, багатше на якісь відкриття, завдання. Зрозуміло, тепер слід було якнайперше дослідити місце можливого приземлення «Кондора». Роган витискав з машин усю потужність, тому вони поверталися під ще жахливіший скрегіт каміння, що перемелювали гусениці. Коли настала темрява, увімкнули великі фари машин; картина була незвичною і навіть грізною — рухомі стовпи світла щомиті вихоплювали з темряви потворні обриси велетнів, що буцімто рухались, які виявлялися тільки скелями-свідками, останніми залишками вивітреного гірського хребта. Кілька разів довелося затриматися біля глибоких тріщин, що зяяли в базальті. Та врешті, за добрих півгодини, вони побачили освітлений зусібіч, мов на параді, сяючий звіддалік, наче металева вежа, корпус «Непереможного». По всьому периметру силового поля в усі боки снували незліченні машини; з них вивантажували припаси, пальне; групи людей стояли під трапом у сліпучому світлі юпітерів. Уже здалеку до гурту дослідників долинув відголос цього невпинного мурашника. Над світловими стовпами височів мовчазний, плямисто освітлений корпус крейсера. Блакитні вогні сповістили, де буде вільний шлях крізь силову огорожу, і вкриті товстим шаром дрібненької куряви машини одна за одною в’їхали всередину великого кола. Роган, щойно зістрибнувши на землю, відразу гукнув до того, хто стояв найближче, впізнавши у ньому Бланка, й запитав, що з «Кондором».
Але боцман нічого не знав про це відкриття. Роган довідався від нього небагато. Перед тим, як згоріти в густих шарах атмосфери, чотири супутники передали одинадцять тисяч світлин, котрі прийняло радіо. І, в міру їхнього надходження, зображення наносили на спеціальні витравлені плити у картографічній каюті. Щоб не тратити часу, Роган покликав техніка-картографа Еретта до себе і, приймаючи душ, водночас розпитував його про все, що відбулося на кораблі. Еретт був одним із тих, які вишукували «Кондора» на фотографічній смузі. Це зернятко сталі в океанах піску шукали водночас близько тридцяти осіб, окрім планетологів, для цього мобілізували картографів, операторів радарів та всіх бортових пілотів. Усю добу вони позмінно переглядали новий фотографічний матеріал, фіксуючи координати кожного підозрілого пункту планети. Та новина, яку переказав Роганові командир, виявилася помилкою. За корабель прийняли височенну верхівку скелі, що відкидала тінь, надзвичайно схожу на правильну тінь ракети. Таким чином, про долю «Кондора» і далі нічого не знали.
Роган хотів доповісти командирові, але той уже пішов відпочивати. Отож він подався до себе. Попри втому, довго не міг заснути. А коли прокинувся, астрогатор доручив йому через Баллміна, керівника планетологів, передати весь зібраний матеріал до головної лабораторії. О десятій ранку Роган відчув такий голод, — бо ще не їв сніданку, — що опустився на другу палубу до малого буфету операторів радара, і тут, коли вже допивав, стоячи, каву, до нього підскочив Еретт.
— Ну, що, знайшли? — кинув, побачивши збуджене обличчя картографа.
— Ні. Але ми знайшли щось більше. Ходіть негайно — вас кличе астрогатор...
Роганові здавалося, що скляний циліндр ліфта повзе неймовірно поволі. У тьмяній кабіні панувала тиша, чути було шурхіт електричних контактів, з друкувального апарата випливали чимраз нові, лискучі від вологи світлини, але ніхто не звертав на них уваги. Двоє техніків видобули зі стінної кишені щось на кшталт проектора й погасили решту світла у той момент, коли Роган відчинив двері. Він зауважив серед інших білу голову астрогатора. Наступної миті екран, що спустився зі стелі, спалахнув сріблом. У тиші зосереджених віддихів Роган підійшов, наскільки зміг, до великої світлої площини. Світлина була не найкращої якості, до того ж чорно-біла. На ній в оточенні дрібних, безладно розкиданих кратерів виділялося голе плоскогір’я, яке з одного боку уривалося так рівно, мовби гори там обрізав якийсь велетенський ніж; це була берегова лінія, бо решту світлини заповнювала одноманітна темінь океану. На певній відстані від цього урвища простягалася мозаїка не дуже виразних форм, у двох місцях закрита смугами хмар та їхніми тінями. Але й так не викликало сумніву, що особлива формація з деталями, прикритими хмарами, не є геологічним витвором.
«Місто...» — подумав збуджено Роган, але не сказав цього вголос. Усі далі мовчали. Технік біля проектора марно намагався збільшити різкість зображення.
— Чи були перешкоди з прийомом? — пролунав у загальній тиші спокійний голос астрогатора.
— Ні, — відповів з темряви Баллмін. — Прийом був чистим, але це одна з останніх світлин третього супутника. Через вісім хвилин після її передачі він перестав відповідати на сигнали. Припускаю, світлина була зроблена об’єктивами, вже пошкодженими підвищенням температури.
— Асцензія камери над епіцентром була не більшою за сімдесят кілометрів, — додав інший голос, що належав, як здалося Роганові, одному з найталановитіших планетологів — Мальте. — Та, правду кажучи, я б оцінив її у п’ятдесят п’ять — шістдесят кілометрів... Прошу поглянути... — його силует почасти затулив екран. Він приклав до зображення прозорий пластиковий шаблон із вирізаними в ньому кружечками і приміряв його по черзі до кільканадцяти кратерів у другій половині світлини.
— Вони виразно більші, ніж на попередніх світлинах. Зрештою, — додав Мальте, — це не має особливого значення. Так чи інакше...
Він не закінчив, але всі зрозуміли, що хотів сказати: небавом перевірять точність фотографії, коли досліджуватимуть цю околицю планети. Якусь мить усі приглядалися до зображення на екрані. Роган уже не був такий певний, що бачить місто, а не його руїни. Про те, що геометрично правильна форма давно вже покинута, свідчили тонкі, мов риски, хвилясті тіні дюн, які з усіх боків оточували складні форми, а деякі з них майже цілком тонули в піщаному припливі пустелі. Надто геометричні образи цих руїн ділила на дві нерівні частини чорна зигзагоподібна лінія, що розширювалась у глиб континенту — сейсмічна тріщина, котра розколола навпіл деякі з великих «будівель». Одна, що явно впала, утворила своєрідний міст, який зачепився кінцем за протилежний берег тріщини.
— Попрошу світло, — пролунав голос астрогатора. Коли воно спалахнуло, глянув на диск настінного годинника.
— Через дві години стартуємо.
Залунали розрізнені голоси; найенергійніше протестували люди Головного Біолога, які під час пробних бурінь зайшли свердловинами на двісті метрів у глиб ґрунту. Горпах махнув рукою, обриваючи дискусії.
— Усі машини повертаються на борт. Здобуті матеріали прошу законсервувати. Перегляд світлин і решта аналізів мають відбуватися своїм трибом. Де Роган? Ага, ви тут. Добре. Ви чули, що я сказав? За дві години всі люди мають бути на стартових позиціях.
Операція завантаження усіх машин відбувалася поспіхом, але системно. Роган не відповідав на благання Баллміна, котрий просив лише п’ятнадцять хвилин для завершення буріння.
— Ви чули, що сказав командир, — повторював направо і наліво, підганяючи монтажників, які під’їжджали великими машинами до викопаних ровів. Бурильні установки, тимчасові помости з решіток, резервуари з паливом по черзі переміщалися у вантажні люки; коли про виконані роботи свідчив хіба що розритий ґрунт, Роган з Вестерґардом, заступником Головного Інженера, ще раз на всяк випадок обійшли місця робіт. Потім люди зникли всередині корабля. Щойно тоді заворушився пісок на далекому периметрі, викликані по радіо, низкою поверталися енергоботи, ховаючись у кораблі, який втягнув досередини, під броньовані плити, трап і вертикальну шахту пасажирського ліфта. Ще кілька митей корабель залишався нерухомим, потім одноманітне виття вихору заглушив металевий свист стиснутого повітря, яким продували дюзи. Клуби куряви огорнули днище, серед них замиготіли зелені імпульси, змішуючись із червоним світлом сонця, і на фоні невмовкаючого грому, що струсонув пустелю та сотню разів відбився від навколишніх скель, корабель поволі піднявся у повітря, щоб, залишаючи за собою випалене коло скель, перетворені на скло дюни й шмаття конденсату, зникнути з неймовірною швидкістю у фіолетовому небі. Невдовзі після того, як останній слід його шляху, позначеного білуватою лінією пари, розтанув ув атмосфері, а рухливі піски почали накривати голу скелю й заповнювати покинуті рови, із заходу насунула темна хмара. Пливучи низько над поверхнею, вона розширилася, клубочачись раменами, оточила місце приземлення й зависла нерухомо. Так тривало якийсь час. Коли сонце вже добре схилилося до заходу, на пустелю з хмари почав падати чорний дощ.