Позад себе вони залишили «місто» — тепер воно виглядало чорною лінією з правильними контурами, що тонули в рудуватій імлі. Роган з’єднався з «Непереможним», передав астрогаторові отриману інформацію, яка, власне кажучи, дорівнювала нулеві, й уся колона, і надалі дотримуючись заходів безпеки, повернула у глибину руїн.
Дорогою трапилася невелика пригода. Крайній лівий енергобот, очевидно внаслідок незначної помилки курсу, надто розширив сферу силового поля, так що воно ковзнуло краєм схиленої до них шпичастої багатошарової будівлі. З’єднаний з датчиками сили поля випромінювач антиматерії, котрого хтось виставив у режим автоматичного вогню в разі нападу, потрактував стрибок напруги як видиму ознаку того, що невідомий намагається пробити силове поле, і вистрелив у невинну руїну. Вся горішня секція погнутої «будівлі», завбільшки як земний хмародер, зненацька втратила брудно-чорний колір, розжарилася та сліпучо засяяла, аби за частку секунди розпастися зливою розплавленого металу. Жоден уламок не впав на колону, бо розпечені частки зіслизнули поверхнею невидимого купола, утвореного силовим полем. Не долетівши до землі, вони випарувалися від термічного удару. Однак анігіляція викликала стрибок випромінення, лічильники Ґейґера автоматично увімкнули тривогу, і Роган, клянучи й обіцяючи переламати кості тому, хто так запрограмував машину, кілька хвилин витратив на те, щоби скасувати тривогу та відповісти «Непереможному», який помітив спалах і негайно запитав про його причину.
— Досі ми знаємо лише, що це метал, імовірно, сталь з домішкою вольфраму та нікелю, — сказав Баллмін, який, не переймаючись виниклим розгардіяшем, скористався з нагоди і зробив спектроскопічний аналіз полум’я, котре огорнуло руїни.
— Чи можете визначити їхній вік? — запитав Роган, стираючи з рук дрібний пісок, що осідав на руках і обличчі. За ними залишилася скорчена від полум’я вціліла частина руїни; тепер вона висіла, мовби зламане крило, над дорогою, що вони пробили.
— Ні. Можу сказати, що воно з біса старе. З біса старе, — повторив він.
— Мусимо роздивитися його зблизька... І не питатиму старого про дозвіл, — додав Роган з несподіваною рішучістю.
Вони зупинилися біля складного об’єкта, утвореного кількома раменами, що сходилися до центру. В силовому полі відчинилася хвіртка, позначена двома вогнями. Зблизька враження хаосу було виразнішим. Фронтон будівлі утворювали трикутні плити, вкриті мовби дротяними щітками; зсередини ці плити підтримували системи прутів, товстих, як гілки. На поверхні вони виглядали більш-менш системно, але в глибині, куди спробували зазирнути, світячи потужними ліхтарями, ліс прутів розгалужувався, розходився з товстих вузлів, знову сходився, а все разом нагадувало гігантську драпачку з мільйонів перекручених кабелів. Вони шукали в них слідів електричного струму, поляризації, залишкового магнетизму, врешті радіоактивності — без жодного результату.
Зелені вогні, що позначали вхід у глибину поля, неспокійно пульсували. Свистів вітер, маси повітря, що вривались у сталеву гущу, видавали несамовиті тони.
— Що можуть значити ці бісові джунглі?
Роган витирав обличчя від піску, налиплого на спітнілу шкіру. Удвох з Баллміном вони стояли на оточеному низьким парапетом хребті літаючого розвідника, який завис на висоті кільканадцяти метрів над «вулицею», чи радше трикутною площею, вкритою дюнами, серед двох сусідніх руїн. Далеко внизу стояли їхні машини, й малі, мов іграшкові фігурки, люди дивилися на них, задерши голови.
Розвідник ширяв у повітрі. Тепер під ним була поверхня, повна гострих шпичаків чорнуватого металу, нерівна, пошарпана, місцями закрита згаданими трикутними плитами, які не лежали в одній площині, а були спрямовані вгору чи в боки, що давало змогу зазирнути в глибину, сповнену мороку. Гуща переплетених перегородок, прутів, пластинчастих опуклостей була такою, що крізь неї не пробивалося світло сонця, та й промені ліхтарів безсило грузли.
— Як ви гадаєте, Баллміне, що це може бути? — повторив Роган. Він був роздратований. Чоло, яке раз у раз витирав, почервоніло, шкіра боліла, пекли очі. Через кілька хвилин Роган мусив подати наступне донесення «Непереможному», та не міг навіть підібрати слів, щоб окреслити те, перед чим опинився.
— Я не провидець, — заперечив учений, — навіть не археолог. Хоча гадаю, що й археолог нічого б нам не сказав. Мені здається... — він замовк.
— Та кажіть уже!
— Ця конструкція не нагадує мені житло. Руїни жител якихось істот, розумієте? Якщо це взагалі можна з чимось порівняти, то хіба з машиною.
— З машиною? Але з якою? Збирачем інформації? А може, це було щось на зразок електронного мозку?..
— Ви й самі у це не вірите... — флегматично заперечив планетолог. Апарат посунувся убік, надалі майже торкаючись прутів, що хаотично стирчали серед вигнутих плит. — Ні. Тут не було жодних електричних кіл. Де ви тут бачите якісь перебірки, ізолятори, екрани?
— Можливо, вони були з горючого матеріалу, їх міг знищити вогонь. Адже це все-таки руїна, — невпевнено заперечив Роган.
— Можливо, — несподівано погодився Баллмін.
— То що мені сказати астрогаторові?
— Найкраще, аби пан передав йому весь цей балаган по телевізору.
— Це було не місто... — раптом сказав Роган, мовби подумки підсумувавши усе побачене.
— А мабуть, ні, — погодився планетолог. — У кожному разі, не таке місто, яке ми можемо уявити. Тут не жили ні людиноподібні істоти, ні хоч трохи схожі на них. А океанські форми дуже близькі до земних. Отож і на суходолі логічною була б їхня присутність.
— Так. Я постійно про це думаю. Ніхто з біологів не хоче про таке говорити. Як ви гадаєте?
— Не хочуть говорити, бо це надто неймовірне: виглядає так, ніби щось не допустило життя на сушу... Ніби не дозволило йому виринути з води...
— Така причина колись могла подіяти одноразово, наприклад у формі дуже близького вибуху Супернової. Адже ви знаєте, що дзетою Ліри кілька мільйонів років тому була Нова. Може, жорстке випромінювання знищило життя на континентах, а в глибинах океанів організми могли вціліти...
— Якби випромінювання було таким, як ви кажете, то його сліди ми помітили б і нині. Тим часом ґрунтова активність, як на ці околиці Галактики, є винятково мізерною. Крім того, за ці мільйони років еволюція знову посунулася б уперед; звісно, не було б жодних хребетних, лише примітивні мілководні форми. А ви помітили, що берег цілком мертвий?
— Помітив. Чи це має аж таке значення?
— Вирішальне. Життя виникає, як правило, в прибережній ніші й лише потім опускається у глибини океану. Тут не могло бути інакше. Щось його зіпхнуло. І здається, не дає вийти на сушу донині.
— Чому?
— Тому, що риби бояться зондів. На планетах, які я знаю, жодні тварини не боялись апаратів. Бо ж вони ніколи не бояться того, чого не бачили.
— Ви хочете сказати, що вони вже бачили зонди?
— Не знаю, що бачили. Але навіщо їм магнетичний інстинкт?
— Якась химерна історія, — буркнув Роган. Він дивився на роздерті фестони металу, перехилившись через поруччя, викривлені чорні кінці прутів тремтіли в повітряному потоці, який відкидав робот. Баллмін довгими кусачками обламував по черзі дроти, що стирчали з отвору тунелю.
— Я вам щось скажу, — мовив він. — Тут не було надто високої температури, ніде не було, інакше метал струх би. Отже, ваша гіпотеза про пожежу також відпадає...
— Тут будь-яка гіпотеза відпадає, — буркнув Роган. — Крім того, не розумію, яким чином можна пов’язати ці ідіотські хащі із загибеллю «Кондора». Адже вони абсолютно мертві.
— Так могло бути не завжди...
— Тисячу років тому — так, але не кілька років. Нема чого тут довше шукати. Повертаймось униз.