Володимир Бєляєв
КНИГА ПЕРША
СТАРА ФОРТЕЦЯ
© 
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Художники А. І. Мітченко, В. С. Мітченко
З російської переклали ДІОДОР БОБИР, ІВАН СЕНЧЕНКО, АНДРІЙ ГОЛОВКО
Учитель історії
Гімназистами ми стали зовсім недавно. Раніше всі наші хлопці вчилися в міському вищепочатковому училищі.
Жовті його стіни й зелений паркан добре видно з Заріччя.
Коли на училищному дворі дзвонили, ми чули дзвоник у себе, на Заріччі. Схопиш книжки, пенал з олівцями та й давай бігти, щоб вчасно встигнути на уроки.
І встигали.
Мчиш крутим провулком, пролітаєш дерев'яний міст, тоді — вгору скелястою стежкою — на Старий бульвар, і ось уже перед тобою училищні ворота.
Тільки-но встигнеш вбігти в клас і сісти за парту — входить учитель з журналом.
Клас у нас був невеликий, але дуже світлий, проходи між партами вузькі, а стелі невисокі.
Три вікна в нашому класі виходили до Старої фортеці й два — на Заріччя.
Набридне слухати вчителя — можна у вікна подивитися.
Глянув праворуч — височить над скелями Стара фортеця з усіма її дев'ятьма вежами.
А ліворуч подивишся — там наше рідне Заріччя. З вікон училища можна розглядіти кожну його вуличку, кожний дім.
Ось у Старій садибі Петькова мати вийшла білизну розвішувати: видно, як вітер пузирями надимає великі сорочки Петькового батька — шевця Маремухи.
А ось із Крутого провулка виїхав ловити собак батько мого приятеля Юзика кривоногий Стародомський. Видно, як підстрибує на камінні його чорний довгастий фургон — собача тюрма. Стародомський повертає свою вбогу шкапу праворуч і їде мимо мого дому. З нашої кухонної труби в'ється синій димок. Це означає — тітка Марія Опанасівна вже розтопила плиту.
Цікаво, що сьогодні буде на обід? Молода картопля з кислим молоком, мамалиґа з узваром чи зварена в качанах кукурудза?
«От якби смажені вареники!» — мрію я. Смажені вареники з потрухом я люблю найдужче. Та хіба можна рівняти до них молоду картоплю чи гречану кашу з молоком? Ніколи!
Замріявся якось на уроці, дивлячись у вікна на Заріччя, і раптом над самісіньким вухом голос учителя:
— Ану, Манджуро! Піди до дошки — допоможи Бобирю…
Повільно виходжу з-за парти, поглядаю на хлопців, а що допомагати — хоч убий, не знаю.
Конопатий Сашко Бобир, переступаючи з ноги на ногу, чекає мене біля дошки. Він навіть носа вимурзав крейдою.
Я підходжу до нього, беру крейду й так, щоб не помітив учитель, моргаю до свого приятеля Юзика Стародомського, на прізвисько Куниця.
Куниця, стежачи за вчителем, складає руки човником і шепоче:
— Бісектриса! Бісектриса!
А що воно за птах, такий, бісектриса? Теж, називається, підказав!
Математик рівними, спокійними кроками вже підійшов до дошки.
— Ну, чого, юначе, задумався?
Але раптом цієї самої хвилини у дворі лунає дзвоник.
— Бісектриса, Аркадію Леонідовичу, це… — жваво починаю я, та вчитель уже не слухає мене і йде до дверей.
«Ловко викрутився, — думаю, — а то вліпив би одиницю…»
З усіх учителів у вищепочатковому найбільше ми любили історика, Валеріана Дмитровича Лазарєва.
Був він невисокий на зріст, біловолосий, завжди ходив у зеленій толстовці з залатаними на ліктях рукавами, — нам він видався з першого погляду найзвичайнісіньким учителем, так собі — ні риба ні м'ясо.
Коли Лазарєв уперше прийшов у клас, він, до того як заговорити з нами, довго кашляв, копався в класному журналі й протирав своє пенсне.
— Ну, приніс дідько ще одного чотириокого… — зашепотів мені Юзик.
Ми вже й прізвисько Лазарєву збиралися вигадати, але коли ближче з ним познайомились, одразу звикли до нього й полюбили міцно, по-справжньому, як не любили досі жодного з учителів.
Де це бачено раніше, щоб учитель запросто гуляв разом з учнями по місту?
А Валеріан Дмитрович гуляв.
Часто після уроків історії він збирав нас і, хитро примружуючись під скельцями пенсне, пропонував:
— Я сьогодні до фортеці після уроків іду. Хто хоче зі мною?
Охочих виявлялося багато. Хто відмовиться з Лазарєвим туди піти?
Валеріан Дмитрович знав у Старій фортеці кожний камінчик.
Одного разу цілісіньку неділю, аж до вечора, пробули ми з Валеріаном Дмитровичем у фортеці. Багато цікавого розповів він нам цього дня. Від нього ми тоді дізналися, що найменша вежа називається Ружанкою, а оту, напівзруйновану, що стоїть біля фортечних воріт, прозвано чудним ім'ям — Донна. А біля Донни над фортецею здіймається найвища з усіх — Папська вежа. Вона стоїть на широкому чотирикутному фундаменті, всередині восьмигранна, а вгорі, над покрівлею, кругла. Вісім темних бійниць дивляться за місто, на Заріччя, і в глиб фортечного двору.