А тут ще Куниця причепився. Заглянувши мені в обличчя, він засміявся:
— Йой! Чого ти такий білий, Васько, наче тебе крейдою вимазали?
— Звідки ти взяв?
— Еге ж, звідки, — засміявся Куниця. — Я знаю, ти боїшся. Правда? Ану, признавайся!
— І зовсім не страшно! — сказав я твердо, але відразу ж запропонував: — Юзику, а давай я тобі раніше прочитаю! Ось зайдімо сюди! — І я кивнув головою на прочинені двері темного класу.
Юзик заглянув у клас, але, видно, йому не сподобалось, що в класі зовсім темно, і він сказав, лузаючи кукурудзу:
— Ні, навіщо тут? Я тебе краще в залі послухаю.
— А як оголосити краще: вірш Шевченка чи вірш Тараса Григоровича Шевченка?
— Ну, звичайно, Тараса Григоровича. Адже так нам і Лазарєв пояснював.
Цієї хвилини промчав чорноволосий восьмикласник з пов'язкою розпорядника на рукаві й гукнув на весь коридор:
— Артисти, на сцену!
— Іди! — І Юзик виштовхнув мене в освітлений актовий зал.
По сцені бігали гімназисти, хтось гуркотів гирями, видимаючи їх однією рукою. Пахло пудрою і нафталіном. Я обережно пробрався в глиб сцени, де було трохи темніше. Не шати звідки, назустріч мені вискочив запорожець з сивими мусами, в голубому кунтуші. Кривий ятаган висів у запорожця на боці. Я відсахнувся набік і мало не впав, спотикнувшись об чавунну гирю. Яйце застрибало у мене в кашкеті.
Запорожець засміявся і крикнув басом:
— Ага, Васько, не впізнаєш, а я тобі зараз голову зрубаю! — Вихопивши ятаган, він і справді заніс його над моєю головою. Впізнавши по голосу, що це не справжній запорожець, а наш однокласник, довготелесий Володька Марценюк, н миттю схопив його за горлянку.
— Це що за пустощі? — почулося позаду.
Я відразу відпустив запорожця. Біля нас стояв Подуст.
Я подивився на нього й навіть не повірив, що це Подуст. З-під оксамитного коміра його нового мундира стирчав чистий крохмальний комірець, ріденьке сиве волосся було зачесане, навіть пенсне він надів нове, парадне, з блискучою позолоченою дужкою, яка, наче клешня рогача, вп'ялася в червоне, м'ясисте перенісся вчителя. На груди він приколов англійською булавкою букетик з настурцій та волошок. Просто не вірилось, що цей франт і є наш старий, схожий на сільського дячка вчитель Подуст, якого ми всі за його неуважливість прозвали Забудьком.
— Ага… Манджура! — сказав він мені весело й хитро підморгнув: —Ну, держись, держись, я тебе випускаю першого в другому відділі.
Цієї хвилини на сцену вбіг чорноволосий гімназист-розпорядник. Він кинувся до Подуста й прошепотів:
— Георгію Авдійовичу! Головний отаман їдуть…
З вулиці через відчинені вікна актового залу долинуло гудіння машини.
Усі, хто був на сцені, підбігли до завіси. Але дірок на всіх не вистачило, а мене зовсім відтіснили. Я швидко сплигнув з підмостків і, відбігши два кроки вбік, спинився біля глухої полотняної стінки, яка відокремлювала актовий зал від сцени. Я миттю дістав олівець і проколов у полотні дуже зручну дірку. Через цю дірку я побачив, як батько Петлюра з почтом зайшов у зал. Назустріч йому вискочив Прокопович і, впустивши палицю, обняв отамана. Вони поцілувалися. Навіть тут, за сценою, було чути, як хтось із них смачно цмокнув м'ясистими губами. Всі гімназисти посхоплювалися з своїх місць і загорлали «слава».
Петлюра махнув їм рукою, щоб вони сідали, а сам попрямував далі. Він пройшов під самісінькою сценою і сів у ложі, за яких-небудь п'ять кроків од мене. Дуже було неприємно дивитися на нього в упор, так і хотілося весь час одвернутися, але я, пересилюючи страх, дивився.
Вдягнений у синій, наглухо застебнутий френч, Петлюра сидів у ложі у плюшевому кріслі, поклавши ногу на ногу. В руках він тримав кашкет-«керенку» із золотим тризубом на околиші. Волосся у Петлюри було зачесане наліво й лежало гладко: мабуть, він змастив його реп'яховою олією.
Мені здалося, що я десь бачив Петлюру, але де — я спершу пригадати не міг, а згадав тільки потім. На жерстяній, вигорілій від сонця вивісці в нашого зарічанського перукаря Новижена був намальований ось такий же прилизаний, пихатий мужчина.
Петлюра весь час оглядався на всі боки, один раз він навіть нахилився і непомітно подивився під м'який пружинний стілець, на якому сидів, і, побачивши, що під стільцем нікого нема, вже спокійніше став розглядати портрети своїх міністрів.
За плечима у «батька» на дерев'яних поручнях ложі сидів начальник контррозвідки Чоботарьов. Навіть самі петлюрівці називали його Малютою Скуратовим. Чоботарьову було нудно тут, у гімназії. Широкоплечий, з обличчям, подзьобаним віспою, вдягнений у сіру австрійську форму, з важким маузером при боці, Чоботарьов позіхав, — мабуть, йому хотілося піти звідси. Крім Чоботарьова, інших петлюрівських старшин у ложі не було.