Петлюру оточували польські офіцери в нарядних голубуватих мундирах. Простора ложа була геть забита ними. Серед пілсудчиків я раптом помітив офіцера з чорними бакенбардами, якого ми з Маремухою бачили кілька днів тому в місті. Він сидів на віденському стільці поруч отамана й стиха щось йому розповідав. Петлюра став посміхатися. Він витяг з кишені довгий гребінець і обережно, так, наче боявся роздряпати шкіру, став зачісувати цим гребінцем набік своє липке, маслянисте волосся. А пілсудчик з бакенбардами ляснув себе по коліну і, рвучко повернувшись, раптом поманив когось рукавичкою.
Я відразу подивився вбік і побачив у проході того самого військового ксьондза, який перекинувся з помосту в день параду на Гімназичному майдані.
Високий, худий, з чисто поголеними запалими щоками, ксьондз, зігнувшись, пробирався між рядами лав, і гімназисти, підводячись один по одному, давали йому дорогу. На голові в ксьондза була та сама кумедна оксамитна шапочка. Обережно забравшись у ложу, ксьондз уклонився — спершу Петлюрі, тоді офіцерам. Не знати звідки, з стільцем у руках підскочив чорноволосий розпорядник. Навіть не подивившись на нього, ксьондз спритно однією рукою підняв стілець і сів. Сутана його розкрилася, і я побачив під нею добре начищені чоботи з високими халявами. Ксьондз скинув шапочку, і поголена кружечком на його голові тонзура заблищала під яскравим світлом люстри. «Мабуть, це який-небудь знаменитий, особливий ксьондз, — подумав я, — коли й Петлюра його знає».
Цієї хвилини в залі згасло світло й зі сцени почувся голос директора гімназії Прокоповича.
Раз у раз запинаючись, директор густим басом говорив, як йому радісно на душі від того, що до гімназії прийшли такі дорогі гості, та ще в ці дні укладення воєнного союзу а маршалом Пілсудським проти більшовиків.
Тут через дірку я побачив, що Петлюра й пілсудчики підвелись. Зіскочив з поручнів ложі й Чоботарьов, і дошки зарипіли під ним. Посхоплювалися з своїх місць скаути, гімназисти стали кричати «слава», а оркестр голосно заграв «Ще не вмерла Україна», і зайчики від піднятих мідних сурм побігли в різні боки напівтемного залу.
Петлюра, як тільки заграла музика, надів кашкет і взяв під козирок. Так само по команді «струнко» стояли в ложі польські офіцери. Перебираючи чотки, виструнчився разом з ними і ксьондз. Ледве затихли останні звуки петлюрівського гімну і всі стали сідати по місцях, як директор гучно, наче в порожню діжку, закричав у актовий зал:
— За процвітання нашої дорогої союзниці — великої Речі Посполитої та її маршала Юзефа Пілсудського — слава!
— Слава! Віват! — загорлали врозбрід гімназисти. Хтось гукнув «віват» навіть і тут, за сценою. Оркестр знову заграв, тільки цього разу вже польський гімн. Цієї хвилини мене взяли за комір. Я оглянувся.
Позаду, з тесаком на ремені, стояв здоровенний Кулібаба. Поблизу він здавався ще вищим.
— Ану, дай подивлюсь! — владно просичав він.
— Тільки недовго, — попросив я і відсторонився.
Але Кулібаба, мабуть, і не думав скоро йти. Він дивився в зал, трохи зігнувшись і широко розставивши свої голі до колін волосаті ноги. Тесак, як маятник, теліпався на поясі Кулібаби. Мені набридло караулити дірку, і я пішов геть.
Я не став дивитися, як бойскаути-спортсмени вижимали гирі та робили піраміди, — ці штуки я бачив не раз на гімназичному подвір'ї. Я бродив у глибині сцени й тільки чув, як там, за декораціями, раз у раз гупають, падаючи на підлогу, важкі гирі.
А от живу картину я пропустити ніяк не міг. Поки зі сцени прибирали килими й відтягали набік гирі, я добре влаштувався біля сигнального дзвону. Звідси сцену було видно значно краще, — ніж з ложі, а найголовніше — артисти бігали поряд, їх, якби схотілося, можна було торкнути рукою.
Завіса, подзвонюючи кільцями, розсунулась. На сцені, навколо дерев'яного простого стола, сиділи запорожці. Спершу вони мовчали й навіть не ворушились. Аж ось голий до пояса, рудочубий запорожець затрусився, наче в падучій, відкинувся назад і навідліг гепнув кулаком по спині іншого, теж оголеного до пояса, запорожця в папасі з червоним шликом. Удар був дуже сильний, бідолашний запорожець не витримав і навіть глухо крякнув на весь актовий зал. А в цей час лисий, з сивим чубчиком на лобі, старий запорозький вояка голосно засміявся і ніби від сміху повалився на пивне барило, що лежало біля суфлерської будки. Поки цей лисий сміявся, з усіх кутків стола стали збігатися з списами, із згорнутими прапорами всі інші запорожці. Підбігши до стола, вони посхилялися над писарем, а писар у чорному камзолі, з білим коміром щось швидко задряпав сухим гусячим пером по паперу.