У мене під самісіньким вухом вдарили в дзвін.
І за цим сигналом артисти раптом завмерли на своїх місцях, де хто був, все стало дуже схоже на картину «Запорожці пишуть листа до турецького султана». Ця картина висіла у нас в учительській. Минула хвилина, друга, а запорожці сиділи й стояли на сцені, — мені навіть набридло дивитися на них, а в залі стали кахикати.
Завісу запинали дуже повільно, і артисти не рушили з місця доти, поки обидві її половинки не зійшлися зовсім.
Не встиг я одійти від дзвону, як до мене, поправляючи пенсне, підбіг Подуст.
— Приготуйся, любий! Твоя черга! — сказав він.
— Як, уже? Краще я потім…
— Нічого, не бійся! — підбадьорив мене Подуст і один по одному перевірив усі ґудзики на своєму мундирі. Потім він підійшов до дзеркала й оглянув себе.
Поки Подуст причепурювався, я обережно вийняв з кашкета качине яйце, розбив його й випив тут же, на сцені. Яйце було тепле, слизьке, дуже гидке.
Наче уві сні я почув протяжні слова Подуста:
— Зараз, панове, виступить з декламацією учень п'ятого класу Української державної гімназії Василь Манджура!
Не пам'ятаю, як я вибіг на сцену. Я спинився вже біля самісінької рампи й мало не роздавив ногою електричну лампочку. Освітлені червонястим відблиском сцени, пильно дивилися на мене з перших рядів учителі й гімназисти. Я помітив на плетеному кріслі в першому ряді бородатого директора гімназії Прокоповича. Він сидів, затиснувши ногами палицю. Збоку в темній ложі блищала рівно зачесана голова Петлюри. В залі було дуже тихо.
— Вірш Степана Руданського «Гей, бики!», — несміливо почав я й відразу, наважившись, продовжував:
По всіх кутках залу, лякаючи мене, прокотилася луна. Щоб заглушити її, я ще голосніше питав:
Страшний і далекий зал слухав. Наче великі коси, відкидаючи на стіни довгі тіні, звисали над публікою дві гірлянди барвінку.
І раптом я згадав кладовище: ми з Куницею рвемо барвінок для урочистого вечора. Нам так спокійно серед могил! Високі берести та граби майже суцільно затуляють пам'ятники від сонця, інколи залопотить тугими крилами вгорі, в рясному листі, горлиця; потуркотить трохи та й полетить геть, за річку, в ліс, де світліше й не так пустинно.
І мені захотілося втекти звідси куди завгодно, хоч на кладовище…
Але я бачив пильні очі вчителів, вони чекали, щоб я читав далі.
Раптом у залі пролунали кроки. Під самісінькою сценою пройшов до виходу Чоботарьов. Мені відразу стало легше. Зібравши останні сили, я закричав:
У відповідь мені гучно заплескали. Я відразу повернувся, але не встиг забігти за куліси, як мене спинив Подуст:
— Молодець! Чудово! Читай ще!
Тепер, після похвали вчителя, мені було вже не так страшно. Я повернувся назад до рампи, вклонився й оголосив:
— «Ще як були ми козаками». Вірш Тараса Шевченка!
У залі знову заплескали, — мабуть, їм справді сподобалася моя декламація, тільки директор Прокопович раптом засовався на своєму рипучому кріслі, але я, не дивлячись на нього, сміливо почав:
Тут я відітхнув, ковтнув якомога більше повітря, але раптом почув шепіт:
— Манджура! Манджура!
Я повернув голову.
Збоку з-за полотняних декорацій з перекривленим обличчям на мене страшно дивився учитель Подуст. Він робив мені якісь знаки. Я вирішив, що, мабуть, помилився і який-небудь рядок прочитав не так. Щоб не помітили моєї помилки, я ще голосніше й швидше продовжував: