Але Кулібаба виявився хитрішим і так мене й не пустив.
Карцер містився в підвальному поверсі гімназії, біля дров'яних сараїв. Кулібаба вштовхнув мене туди й відразу ж, не запалюючи світла, навпомацки замкнув на висячий замок обкуті жерстю двері.
В карцері було сиро, пахло осіннім лісом, опеньками, давно покинутими воронячими гніздами. Ще добре було, що надворі світив повний місяць. Ясне світло його проникало в карцер крізь гратоване віконечко. Шибки в ньому були напіврозбиті, і я добре чув, що діється в гімназії.
Нагорі, в актовому залі, зсували парти.
Потім заграв духовий оркестр. Почалися танці. Звуки краков'яків і вальсів долинали до мене сюди. Я чув, як човгають по підлозі ноги танцюючих. Хтось, можливо чорноволосий розпорядник, на все горло кричав там:
— Адруат, панове! Авансе!
Було дуже прикро сидіти тут, у темному й сирому карцері, а найголовніше — не знати, за що саме тебе посадовили. А тут іще щока здорово боліла, я відчував навіть, як напухає око, — клятий Подуст мене дуже сильно вдарив; я не знав раніше, що він може так битися.
І мені так стало шкода, що нема у нас Лазарєва, з яким нас розлучили пілсудчики. Та хіба дозволив би він собі коли-небудь ударити учня? Ніколи в світі! Він і в куток нікого не ставив, а не те щоб битися. І я згадав раптом усе те, що розповідав нам Лазарєв про Шевченка. Як мучили його кляті пани, як запроторив його в далеке заслання цар. Мабуть, багато ночей просидів Шевченко ось так, як оце я тепер, у сирості й холоді, за залізними гратами. І били, мабуть, його не раз…
І мені стало приємно, що я постраждав за нього. І раптом здалося, що Шевченко дивиться на мене з темного кутка карцера — добрий, вусатий Тарас Григорович. Мені навіть почувся його голос:
— Не журись, Василю…
А музика в актовому залі все продовжувала грати.
В перервах між танцями затіяли «летючу пошту»; листоноші дзвінко вигукували номери.
Порозходилися під ранок. Було чути, як віддалялися голоси гімназистів, як затихали їх кроки на порожніх тротуарах сонного, мовчазного міста.
А по мене до першого дзвоника, до початку занять гімназії, так ніхто й не прийшов!
Сидячи на кам'яній підлозі карцера, я знову й знову повторював вірш Шевченка «Ще як були ми козаками».
Тут уже ніхто не заважав мені прочитати його спокійно, до кінця. І у вогкій тиші підвалу, відкарбовуючи кожне слово, я читав сам для себе:
«Чого ж вони до мене присікались? Такі хороші вірші! І навіть дочитати не дали. Може, якби дочитав, усе б стало зрозуміло і ніхто не лаявся б? А втім, хтозна. Хай їм трясця, чого їм треба…»
Я згадав при цьому, скільки в мене є друзів поляків на Заріччі. Як ми гарно живемо з ними! Ну от хоч би Юзик Стародомський — Куниця. Дома він розмовляє з своїми батьками тільки по-польському. І завжди на польські свята частує мене мазурками. Але ж він не образився на мене за цей вірш.
Я прихилився до холодної стіни карцера, і в мене за спиною щось дзвякнуло. Намацав іржаве кільце, продіте в залізну скобу, замуровану в цеглу. Звідки воно тут узялося? Може прикуті ланцюгами до цього кільця, тут колись сиділи ченці, які чимось завинили. Неприємно, моторошно стало на саму думку про це, і я відсунувся від стіни.
Раптом якась тінь майнула по двору, і я почув знайомий голос.
— Василю, живий? — прошепотів Куниця, притискаючись обличчям до розбитого вікна.
— А що зі мною може бути, — якнайспокійніше відповів я.
— Тобі не страшно там?
— Ет, пусте!
Куниця вхопився обома руками за віконні грати, спробував їх розхитати, але, збагнувши, що вони міцно сидять у метровій монастирській стіні, пробурмотів:
— Їх і кувалдою не виб'єш… Слухай, Василю, наші хлопці склались у кого що було і пішли до Никифора. Дали йому хабара два карбованці. Він обіцяв, тільки-но директор ляже спати, випустити тебе. А ми тебе ждатимемо біля входу до кафедрального собору. Разом додому підемо. Згода?
— Дякую, Юзю, — сказав я, зворушений співчуттям хлопців. — Тільки неодмінно підождіть…