Вільний урок
Сьогодні у нас німецька. Учителя ми чекаємо довго. Вже дзвоник давно продзвенів, а він усе не йде.
Куниці набридло сидіти на парті. Він зліз на підвіконня і, не роздумуючи, клацнув нікельованою засувкою.
— Гляди, Юзику, Цузамен тебе лаятиме! Він боїться протягів! — гукнув Петько Маремуха з задньої парти.
Куниця тільки вперто мотнув головою й мовчки, не відповідаючи Маремусі, потяг до себе криву віконну ручку.
Коричнева замазка посипалася на підлогу. Вікно повільно, з скрипом розчинилося.
Теплий, сонячний ранок увірвався в наш запорошений клас; ми почули за вікнами веселі голоси шпаків. На кафедральному соборі глухо туркотали голуби, за майданом, на Житомирській вулиці, віднімаючи у проїжджого селянина мішок з вівсом, голосно лаялися два петлюрівці. Спершу нам здавалося, що вони, прагнучи настрашити селянина, почнуть стріляти вгору, але проїжджий віддав їм мішок, і підвода швидко покотилася вниз, до річки.
Нас усіх одразу потягло до вікон, до міського шуму.
По класу загуляли веселі протяги, засріблився порох над порожніми партами. Кімната стала просторішою, ширшою — наче стіни її розсунулися. Запахло весною, полями, й ще дужче закортіло втекти звідси на волю.
Я ліг на підвіконня поруч Юзика. Щоб не впасти, я вчепився рукою за його шкіряний пояс і до половини виткнувся назовні.
Знайомий, забрукований булижником майдан простелився перед нами.
Па другому боці його, навпроти будівлі гімназії, височів похмурий, облізлий кафедральний собор. Ще з початку війни його не ремонтували. З товстих закруглених стін обсипалася штукатурка, де-не-де цеглини поросли рудуватим мохом. Високі склеписті двері були відчинені. У соборі відбувалася служба.
Товстенький Петько Маремуха раптом скочив з підвіконня й кинувся до пічки. Він понишпорив рукою в кутку, витяг звідти зім'ятого паперового голуба, повернувся на підвіконня і, трохи підвівшись на лівому лікті, викинув голуба у відчинене вікно.
Плавно погойдуючись, голуб пролетів над каштанами і впав на каміння далеко на майдані.
— Та хіба так кидають, ех, ти, сальтисон! Це не голуб, а ворона обдерта! Гляди, Петько, я зараз аж до собору докину! — крикнув з сусіднього вікна Котька Григоренко.
Голова його в ту ж мить зникла, і він стрибнув з підвіконня на підлогу. Ми оглянулися.
Підстрибуючи й на ходу обсмикуючи новеньку курточку, Котька підбіг до своєї парти, витяг сірий пушистий ранець і вийняв з нього зошит, який перший потрапив йому під руку.
Навіть не подивившись, що це за зошит, Котька видер з нього чисті аркуші. Потім він склав їх конвертиками, швидко змайстрував трьох голубів, припасував їм хвости, загнув дзьоби й спритно скочив на підвіконня.
Ніжним, плавним поштовхом викинув він першого голуба. Голуб, — ми одразу помітили, — пішов важко, наче дзьоб у нього був свинцевий. Двічі він незграбно вильнув хвостом і, не долетівши навіть до Петькового голуба, закрутився й штопором упав на землю.
«Ех, ти, задавако!» — мало не крикнув я Котьці. Але в цей час два інших голуби вже вилетіли з вікна.
Ці летять краще.
Плавно погойдуючись, наче живі турмани, і розсікаючи товстими дзьобами повітря, пливуть вони над порожнім майданом і, нарешті, втративши силу, спускаються на землю біля самісінького собору.
В цей час позад нас грюкнули двері, і в клас вдерся довгов'язий Володька Марценюк.
— Ур-р-а, хлопці! Німець не прийшов!. — розмахуючи класним журналом, закричав Володька. — Слово честі, не прийшов, два уроки вільні!
Два вільні уроки! Оце здорово!
До канікул залишається лише кілька днів. Надворі — теплінь, незабаром каштани зацвітуть. Зарічанські хлопці вже давно бігають до гімназії босоніж. Із щілини кам'яної огорожі на гімназичному подвір'ї повиповзали червоні жучки — «солдатики». Цілими сім'ями гріються вони на сонці, непорушні, охлялі за зиму. Гріються і тільки зрідка вусами ворушать. На подвір'ї хороше, а в класах похмуро, курно, непривітно. Отак би й вибіг туди, на подвір'я, під яскраве сонце, на тепле каміння бруківки. Хіба можна сидіти в класі в таку погоду?
Молодець Цузамен, що знову не прийшов на урок…
Минулого тижня зовсім низько над містом, важко бурмотячи, пролетів великий двомоторний німецький аероплан. Увесь сірий, блискучий, з чорними хрестами на широких крилах, він з'явився на небі зовсім несподівано і, описавши два кола над Старою фортецею, опустився на зелений луг за містом, біля свічкового заводу. І не встиг іще затихнути тремтливий гул його моторів, як з усіх вулиць міста туди, де сів аероплан, побігли хлопці. Ми з Петьком Маремухою встигли першими. Від нашого Заріччя до цього лугу рукою подати — тільки зійти вгору по Госпітальній до бойні, а там і свічковий завод.