Поки ми бігли до аероплана, льотчики, в шкіряних шоломах, в окулярах, уже вилізли з кабінки. Розминаючись, вони ходили по траві, і голови їхні були врівень з крилами. Вони були червонопикі, в жовтих коротеньких куртках, у блискучих крагах, у коричневих штанях з ґудзиками біля колін.
Навіть не глянувши на юрбу, що збіглася, льотчики почали витягати з аероплана якісь довгасті, обшиті фанерою й обтягнуті блискучими жерстяними смужками пакети. Вони вкладали ці пакети на траву біля аероплана так обережно, наче там був скляний посуд.
А незабаром на довгому малиновому автомобілі приїхали петлюрівські офіцери. Вони відкозиряли льотчикам і насамперед відігнали нагаями від аероплана хлопців.
Ми з Петьком Маремухою полізли на паркан свічкового заводу. Петько мало не роздер штани об якийсь іржавий цвях. За спиною у нас було тихе, спокійне озеро, під самісіньким парканом шелестів тонкостовбурний комиш.
Бархатиста його волоть лоскотала нам ноги, а ми, сидячи на паркані, розглядали розплатаний на лузі аероплан. Ось уже петлюрівці повантажили в свою малинову машину пакети. В цей час підкотила, гудячи ріжком, друга машини. В неї сіли льотчики й поїхали з петлюрівцями до міста, залишивши біля аероплана варту й напнувши на обидва пропелери зелені брезентові чохли.
Кілька днів у місті тільки й розмов було, що про німецький аероплан.
На ньому прилетів із Берліна колишній військовий міністр Центральної ради Порш. Не тільки в Києві, а навіть в нашому маленькому місті всі добре знали, що Порш — одчайдушний шахрай, що він украв у міністерстві кілька мільйонів, виїхав до Німеччини й на ці гроші купив собі в Берліні, на найголовнішій вулиці, великий красивий будинок. І ось тепер він повернувся на Україну пишним нарядним гостем, щоб провідати свого давнього дружка Петлюру.
Разом з Поршем на аероплані прилетіли німецькі інженери. Вони привезли Петлюрі з Берліна віддруковані там петлюрівські гроші й повинні були допомогти йому друкувати такі ж гроші тут, у грошовій експедиції, яку недавно відкрили в будинку духовної семінарії.
Нашого вчителя німецької мови, худого Оттерсбаха, приставили за перекладача до німців, що прилетіли з Берліна. Оттерсбах водив німців по місту, показував їм фортечні вежі, щось пояснював, розмахуючи довгими, мов жердини, худими руками. Він цілими днями ходив з німцями, з ранку до пізнього вечора.
Ось і сьогодні він знову, мабуть, швендяє із своїми довгоногими інженерами, тому й не прийшов до гімназії.
Хтось із хлопців на радощах, що Цузамена не буде, застукотів кришкою парти, наче застрочив з кулемета.
— Тихше! — цитькнув на нього черговий. — Прокопович нагорі вештається. Викочуйтесь-но краще на вулицю.
Ми викочуємось. Разом з нами й Марценюк. Веселе у нього сьогодні чергування. Не треба бігти по крейду й мокру ганчірку. Дошка так і стоїть з учорашнього дня чиста, незаймана.
Навшпиньки, один за одним, ми пробігаємо вогкими коридорами. В усіх класах тихо. Там уже почалися уроки. Через скляні двері видно голови хлопців, повернуті, мов соняшники, в один бік — до дубових кафедр, на яких возсідають учителі. Голосів майже не чути.
Зараз гімназія, з її вузькими склепистими коридорами, напівтемними нішами, здається вимерлою. А як страшно либонь тут уночі, коли сторож Никифор, замкнувши на висячий замок парадні двері, піде до себе додому, у флігель? У класах тоді порожньо, темно, каштанові гілки дряпаються у вікна, мов сови. Закричиш у якому-небудь кутку, і вмить відгукнуться тобі всі три порожні довгі коридори. Відгукнуться нежилі класи, і піде по всій оцій високій, обдертій будівлі такий крик, гомін, скрежетання, що й у найодчайдушнішого восьмикласника з переляку серце лопне.
По стертих мармурових східцях головних сходів ми біжимо в коридор першого поверху, а звідти чорним ходом вискакуємо на подвір'я.
Всіяний жовтим піщаником футбольний майданчик порожній і немовби очікує нас. Гімназичні прибиральники чисто вимели майданчик, повисмикували пророслу місцями траву: сьогодні увечері тут перший скаутський парад.
— В довгу лозу чи в ґудзики? — закричав Марценюк, вибігаючи на середину двору.
— В цурки! В чижа!
— В сищика й злодія! — закричав Куниця, видершись і високий пень біля паркана.
— Ну, знову в сищика… — процідив крізь зуби Котька Григоренко. — Біжімо краще в спортивний зал, я покажу, як розніжку на брусах робити.
Спортивний зал містився в колишньому хлібному амбарі біля домініканського костьолу, в якому правив ксьондз Шуман. На дерев'яній підлозі залу понаставлені турніки, бруси й обтягнуті жовтою шкірою кобилки. Там вечорами вправляються петлюрівські бойскаути. Їх навчає гімнастиці старий чех Вондра. Всі груди у Вондри розписані фіолетовими орлами, хвостатими жінками й страшними скелетами.