Котька Григоренко із своїми бойскаутами теж щовечора ходить на виучку до одноокого Вондри.
Він вправно стрибає там через найдовшу кобилку, на кільцях робить «жабку» й «хрест», але найкраще Котька перекидається на турніку. Правда, вчора, роблячи «сонце», віи зірвався з турніка й, проїхавши кілька кроків по брудній підлозі спортивного залу, обідрав ліву щоку до крові. Під лівим оком у нього зараз багрове садно. Навіть ніс від ушибу трохи підпух. Так йому, хвалькові, й треба! Нехай поменше задається із своїми фокусами. Набивати гулі кожний може.
— Ану його до дідька, твій спортивний зал! — крикнув я.
— У сищика й злодія! У сищика й злодія! — закричав Петько Маремуха, скоса поглядаючи на свого прилизаного дружка Котьку Григоренка.
Маремуха незграбний, далебі нижчий за всіх нас, справжній коротун. Йому в спортивному залі зовсім робити нічого. Зате «сищики й злодії» — його улюблена гра.
— Ну, то що ж, хлопці, давай у сищика. Часу в нас багато, — каже Куниця, відчуваючи, що перевага на нашому боці.
Кому ж бути сищиком, кому злодієм?
Як завжди, нас розсудить палиця. Той, чия рука останньою обхопить сучкувату верхівку палиці, — сищик.
Коли всі перемірялися, вийшло, що я, Петько Маремуха, Володька Марценюк, Юзик Стародомський та ще кілька хлопців — злодії.
Сашко Бобир, Котька Григоренко та інші, які не потрапили до нас у компанію, — сищики. За найголовнішого сищика вони обрали Котьку Григоренка.
Котька спершу відмовився. Йому було прикро, що хлопці не схотіли піти з ним у спортивний зал. Але, почекавши трошки, він погодився.
Хоч що кажи, а бути за отамана сищиків — почесна справа.
Ну, буде шпарко! Держись, злодії!
Хоч Котька й мамій, хоч і водиться він переважно з своїми приятелями-паничами, які й раніше, за царя, вчилися в цій гімназії, але він спритний, хитрий, пролазливий, знає всі ходи й сховища. Від нього треба ховатися якнайкраще, — того й гляди, спіймає!
Слідом за своїм отаманом сищики поскидали пояси, позгортали їх у трубки, а тоді порозтягали: вийшли саморобні револьвери.
Веснянкуватий Сашко Бобир тихенько витяг з кишені свій маленький блискучий бульдог, опустив його дулом униз і оглянувся. Він боявся, чи не стежить за ним який-небудь петлюрівець на вулиці!
Під командою Котьки Григоренка сищики йдуть у підвал, побожившись не підглядати, куди ми побіжимо.
Умова така: вони лічать до ста двадцяти й дають з під валу перший свисток. Тоді знову відраховують сто двадцять і свистять удруге. І тільки після третього свистка вони мають право шукати нас.
— Цур не підглядати! — гукнув навздогін сищикам Петько Маремуха.
— Та й так усіх переловимо! — огризнувся Сашко Бобир і погрозив Маремусі своїм блискучим бульдогом.
Котька пропустив усіх сищиків у підвал, зупинився біля порога. Він розставив ноги. Його сіра курточка розгорнулася, синій з білими кантами гімназичний кашкет з'їхав на потилицю, а з-під лакованого козирка вибивалося чорне волосся.
— Слухайте, ви, Куничине плем'я, — урочисто сказав Котька, доправляючи кашкет, — завмріть тут і ждіть свистка. Якщо хто втече до свистка, одразу виходить із гри. Зрозуміло?
Ми зрозуміли.
Переступаючи з ноги на ногу, ми стоїмо на майданчику, біля підвалу.
Нарешті Котька пірнув у підвал до своєї команди. Зараз свисне.
Але свистка все немає. Чого ж він так довго? Так увесь час змарнується.
І ось, нарешті, з-під низького склепіння підвалу долинув до нас перший свисток.
Наче від поштовху, ми схоплюємося з місця й, підганяючи один одного, мчимо за кам'яні гімназичні сараї.
Вежа Конецьпольського
Дзвінична вулиця пролягала внизу, під високою стіною гімназичного двору.
Вона зовсім близько, поряд, а от добратися до неї не так-то вже й просто. Треба спершу вийти на майдан, обійти кафедральний собор, зійти вниз крутим Гімназичним провулком, і лише тоді можна потрапити на Дзвіничну.
Обабіч її стояли високі телеграфні стовпи. Один із них був біля паркана. Досить було вилізти на паркан і простягнути руку — і можеш доторкнутися до білих ізоляторів на верхівці цього стовпа.
Одного разу Куниця придумав: а що як з'їхати вниз на Дзвіничну по стовпу? Спробували, чи не хитається стовп. Виявилося, що стовп вкопаний міцно, та й обструганий гладко — долонь не заскабиш.