Невже петлюрівцям вдалося спіймати Омелюстого?
Але ж навіть там, у самісінькому центрі міста, він зумів обдурити петлюрівців, — невже ж тут, на околиці Заріччя, вони змогли його схопити?
— Послухай! А я думаю, він все-таки втік звідси. От було б здорово!
— Хто втік? — спитав Юзик і повернувся обличчям до мене. — Ти про кого, Васько?
— Про Івана… Пам'ятаєш, як він стріляв з цієї бійниці по гайдамаках?
— Ах, ти про Івана! — сказав Куниця і вирвав з розколини жмут соковитої трави. — Ну, та де їм Омелюстого спіймати… Він хитрий, мов щука, десятьох петлюрівців обдурить… Знаєш, я навіть думаю, — він далеко й не пішов, а живе собі тихенько десь тут у місті або в підземний хід забрався. Я ось позавчора йшов повз фортечний міст, сів там відпочити, а біля мене двоє дядьків напували коней і про цей підземний хід говорили. Один божився, що в підземному ході, під фортецею, тисяч зо дві більшовиків сидить. Він казав, що більшовики навмисно Петлюру до міста пустили, щоб йому назад дорогу перетнути. Ось буде темна-темна ніч — ані зірочки на небі, ні місяця, — тоді вийдуть усі більшовики з ліхтарями з підземного ходу й петлюрівців у полон позабирають, а самого Петлюру з фортечного мосту у водоспад кинуть.
— То як же вони там сидять? Їсти ж їм треба?
— Ну, в них там багато різних запасів. Червоні, перш ніж піти з міста, понавозили туди й сала, й квасолі, й пшона, й хліба. Сидять під землею й куліш варять.
— Стривай. А дим же куди?
— Дим? — Куниця задумався. — А, мабуть, вони у фортечні вежі димоходи вивели, й увесь дим вилітає вгору.
Ну, це вже, по-моєму, казки. Хтось із них бреше — або цей дядько, або Куниця.
— Ти правду кажеш?
— А то хіба брешу? — образився Куниця й замовк.
Бійка
Незабаром мані надокучило сидіти у вежі Конецьпольського. Сищиків не чути. Може, вони забули про нас? А що як вибігти звідси, сховатися в іншому місці?
— Юзику, — сказав я, — знаєш, ми не за правилом граємо.
— Чому не за правилом?
— А ось чому. Ти ж у нас отаман, ти повинен командувати всіма злодіями, а не ховатися тут зі мною.
— Ні, — відповів Куниця, не дивлячись на мене. — Я повинен ховатися. Просто злодія схоплять — невелике лихо, а якщо я потраплю до рук сищикам, вся зграя розвалиться. А потім… — Куниця зам'явся, — побожись, що нікому не скажеш.
— Нехай мене грім поб'є, нехай я провалюсь разом із цією вежею в річку, нехай…
— Гаразд, — обірвав мене Куниця, — тепер слухай. Мій батько сьогодні десь під нашою гімназичною стіною має ловити собак. Їх багато там розвелося. А я ніяк не хочу на нього наскочити. Побачить, що я замість навчання по вулицях тиняюся, таку іжицю пропише, що держись… Він лютий тепер. Учора хтось відірвав у нас у сараї дошку, і всі собаки, що їх батько на базарі спіймав, порозбігалися..
То ось воно в чому річ! Куниця батька злякався.
Батько Куниці ловить собак для хазяїна міської шкуродерки Забодаєва, а той вбиває їх, здирав шкури, а собаче сало продає на миловарню. Батько Куниці часто роз'їжджає по місту на довгому фургоні, що його тягне ряба рідкохвоста шкапа.
Коли ця чорна собача тюрма котиться по вулицях міста, за нею з галасом мчить ціла юрба хлопчиків. Спіймані собаки скавучать, кидаються на грати, як шакали в звіринці. А хлопці, обганяючи один одного, біжать за фургоном, вигукуючи:
— Гицель! Гицель!
Так у нашому місті звуть собаколовів.
Нерідко й Юзика наші хлопці дражнять цим образливим прізвиськом. Тоді він лютує й кидається на кривдників з кулаками. Одного разу він через це побився з Котькою Григоренком. Добре, що їх вчасно розборонили. Григоренко одразу ж побіг до директорської скаржитися, але, на щастя Куниці, директора не було, і цього разу все минулося щасливо.
Зате на тому тижні, коли в нас у гімназії стали записувати в бойскаути, Котька пригадав старе і вирішив помститися Куниці. Котька — скаутський ланковод — сам записував охочих. Сашко Бобир порадив Куниці записатися, але Котька навідріз відмовився прийняти Юзика до загону.
— Твій батько гицель, а від тебе самого собачатиною пахне. Ти нам не до пари! — важно пояснив він Стародомському й додав: — До того ж ти поляк. Кошовий не дозволив тебе записувати в скаутський український загін.
Відтоді Куниця ще більше зненавидів Котьку Григоренка.
— А знаєш, Юзику, — сказав я Куниці, — сьогодні увечері бойскаути збираються на гімназичному подвір'ї. У них буде збір перед походом. Може, подивимось?