— Пусти! — закричав я. — Пусти! — А сам, широко розставивши ноги й важко переступаючи, намагався підійти ближче до товстої акації, щоб, відкинувшись усім тілом назад, ударити Григоренка об стовбур дерева. — Пусти! — злісно крикнув я.
Але Котька й слухати мене не хотів. Він висів у мене на плечах і хрипів, мов той вовк. Я побачив, як люто відбивається од сищиків наш отаман Куниця. Він чіпкий, верткий хлопець, дарма що худий. Його азарт додав і мені сили. Я рвонувся до дерева, але в цей час Котька Григоренко несподівано підставив мені підніжку, і я полетів сторч головою на колючий щебінь.
Я не встиг навіть вирвати руки, — їх тримав ззаду Григоренко, — й гепнувся просто обличчям і грудьми на каміння.
Гострий біль обпік обличчя. На очі навернулися сльози. Я боляче забив собі об камінь перенісся, навіть у голові загуло, і рот одразу сповнився солонуватою кров'ю. А Котька Григоренко знову навалився на мене й почав заламувати мені руки.
Пекуча злоба раптом заглушила біль.
Понатужившись, я підвівся на одне коліно й, різко мотнувши головою, відкинув Котьку набік. Хоч Котька й спортсмен, хоч він кожної перерви цеглини вижимає, але я теж не з кволих. Не встиг він простягнути до мене руки, щоб знову схопити мене за шию, як я, схопившись на ноги, потяг до себе його слизький, лакований ремінь.
Заодно я ліктем збив з Котьчиної голови кашкет. Він наче обруч, покотився до річки.
— А ти, підніжку ставити?! Стривай, я тобі дам директорський підлизо! Я тобі покажу!.. — закричав я.
Мені вдалося вирвати у Котьки ремінь. Я відразу став шмагати Григоренка його ж власним ременем то по спині, то по руках, але Котька якось особливо, по-собачому вивернувся й раптом, на льоту схопивши мою руку, вп'явся в неї зубами.
Пригнувшись, я вдарив Котьку головою в груди. Він утратив рівновагу і полетів у річку.
Я не встиг навіть зміркувати, як це все сталося. Рясні бризки з шумом злетіли над рікою. Тут, мабуть, глибоко, бо Котька одразу зник під водою.
Мені стало страшно: а що як він потоне? Але за мить мокра Котьчина голова, мов пробка, виткнулась наверх.
Котька махав руками, його розчепірені пальці хапали воду — видно, з переляку він забув, як плавають.
Захлинаючись, вирячивши злякані очі, він хриплим голосом закричав:
— Караул! Рятуйте!
Сищики кинулися до нього. Куниця підморгнув мені.
Скориставшись замішанням сищиків, ми подалися навтіки.
У директора
Ось і верхня площадка Турецьких сходів! Звідси добре видно вежу Конецьпольського й те місце, з якого я щойно скинув Григоренка у воду. Поки ми з Куницею вибігли нагору, сищики вже витягли Котьку з річки. Он унизу він стрибає на одній нозі, весь чорний, мокрий, — видно, у вухо йому вода потрапила. Поряд товпляться сищики.
— Ну, держись, Василю! Котька тобі цього не подарує!
— Думаєш, я дужо боюсь його? Я не такий боягуз, як Петько Маремуха, — у того Котька на голові їздить, і нічого. Ну, що він мені зробить? Поскаржиться директорові, так? Нехай! Він же мене перший зачепив! Є слід, подивись? — І я показав Юзикові на розбите перенісся.
— Є, щоправда маленький, але є! І під губою кров. Зітри!
— Та це з носа, я знаю! Директор спитає, я все розкажу: і як він підніжку мені підставив, і як кров з носа пустив. Нехай тільки наябедничає — кепсько йому буде!
І ми помчали далі, на Дзвіничну вулицю.
Весь урок співів мені не сиділося за партою. Я совався, позирав на двері: мені все вчувалися в коридорі директорські кроки.
Усім класом ми розучували до урочистого вечора «Многая літа».
Учителька співів, худа пані Родлевська, з буклями на скронях, у довгій чорній сукні, раз у раз погрожувала нам Камертоном, стукала ним по кафедрі, і коли металічний дмкін пропливав по класу, Родлевська, зіп'явшись навшпиньки, пищала:
— Починайте, діти! Починайте, діти! Мі-мі-ля-соль-фа-мі-ре-мі-фа-ре-мі-мі! Ради бога: мі-мі!
Володька Марценюк співає голосно, так, що біля нього в кутку тремтить павутиння.
Петько Маремуха тягне дискантом — тонко так, жалісно, наче плаче або милостині просить.
Маремуха такий товстий, а ось голос у нього, як у маленького дівчиська.
А я зовсім не співаю, тільки рота розтуляю, щоб не причепилася пані Родлевська. Не до співів мені зараз!
Де вже тут у чорта «Многая літа», коли ось-ось покличуть мене на прочухана до бородатого Прокоповича.
Парта Котьки Григоренка вільна. Його в класі нема.
Ще до того, як почався урок співів, «сищики» й «злодії» позбігалися назад до гімназії, й одразу рознеслася чутка про те, як я скупав Котьку Григоренка. Хлопці, збившися вкупу біля стосів дров, перепиняючи один одного, на всі лади точили теревені про нашу бійку.