Пролунав дзвоник. Загаласували в класах гімназисти. Я чув їхні крики, гомін, чув, як загрюкали кришки парт. А я все стояв і обдумував, як би мені безпечніше прошмигнути в клас, щоб не помітили мене ні директор, ні Котька. Не хотілося попадати їм на очі. Важко навіть висловити, як не хотілося!..
Унизу, під балконом, грюкають важкі двері, й на тротуар виходять вусатий лікар Григоренко, наш директор Прокопович і Котька. Горе-отаман уже переодягся в сухе вбрання, на ньому вузький матроський костюмчик і шапочка з георгіївськими стрічками. Мабуть, його батько схопив перше, що трапилося під руку.
Котька оглядається на всі боки, дивиться на вікна — чи не стежать за ним хлопці з класів, і тоді, певне заспокоївшись, поправляє безкозирку.
— Покарайте, ради бога, цього виродка, Гедеоне Аполінарійовичу! Глядіть, він вам усіх гімназистів перетопить! — долинув знизу густий бас лікаря.
— І не кажіть! — загув у відповідь директор. — Коли б ви знали, яка морока з цією зарічанською шантрапою. Жах! Жах! Пригнали їх до мене з вищепочаткового, і все догори дном пішло, вихователі просто з ніг позбивалися. Ніякої користі від них самостійній Україні не буде — запевняю вас. Уже замолоду в ліс дивляться. Я вже в міністерстві просив, чи не можна їх у комерційний перевести…
Вусатий лікар, співчутливо похитуючи головою, влазить у прольотку.
— Заходьте до нас із дружиною, Гедеоне Аполінарійовичу, будь ласка! — запрошує він.
— Красно дякую, — вклонився Прокопович.
Лікар натягнув віжки. Кінь підкинув дугу і, подавшись грудьми вперед, зрушив прольотку з місця.
Директор постояв трошки, висякався в біленьку хустинку, поправив крохмального комірця й пішов.
І тієї ж миті пролунав дзвоник. Перерва закінчилася.
«Виродок — це про мене», — вибігаючи в коридор, подумав я.
Добре діло! Мені підніжку підставили, я собі носа розбив, забив коліно — та я ж і винний, я виродок? Нехай викличе й спитає — я скажу йому, хто виродок!
Наприкінці останнього уроку до класу входить сторож Никифор і, спитавши дозволу у викладача, уриваним, глухим голосом кличе мене до директора гімназії. Я не хочу показати, що злякався, й повільно, не кваплячись, одну по одній збираю свої книжки й зошити.
У класі — тиша.
Всі дивляться на мене.
Учитель природознавства Полов'яп, вилицюватий, веснянкуватий, у жовтому чесучевому кітелі, витирає забруднені крейдою пальці з таким виглядом, наче йому немає ніякого діла до мене.
Усі наші зарічанські хлопці супроводять мене співчутливими поглядами.
Я виходжу слідом за горбатим Никифором, як герой, високо підвівши голову, ляскаючи себе по стегнах важкою низкою книг. Нехай ніхто не думає, що я злякався.
… Сутулий чорнобородий Прокопович дуже боявся всякої зарази. Цілісінький рік, взимку і влітку, він ходив у коричневих лайкових рукавичках. Скрізь йому привиджувалися бактерії, але найдужче в світі він боявся мух. Вдома у нього на всіх етажерках, підвіконниках і навіть на лавці під яблунею були порозставлювані налиті сулимою скляні мухоловки.
Знаючи, чим можна допекти директорові, Сашко Бобир здорово наловчився ловити великих зелених мух, що залітали інколи до нас у клас і, стукаючись об шибки, дзижчали, мов джмелі.
Спіймає Сашко таку муху й під час перерви крадькома через замкову щілину в кабінет до Прокоповича пустить.
Муха задзижчить у директорській, а Прокопович заметушиться, мов очманілий: стільці соває, вікна відчиняє, горбатого Никифора на допомогу кличе — муху вигнати.
А ми раді, що йому, бородатому, дозолили.
Я насилу відчинив важкі, оббиті клоччям і зеленою клейонкою двері до директорської.
Прокопович навіть не глянув на мене.
Він сидів у м'якому шкіряному кріслі за довгим столом, уткнувшись бородою в купу паперів і поклавши на край стола руку в коричневій рукавичці. Дуже не хотілося, щоб директор упізнав у мені того самого декламатора, що виступав на урочистому вечорі.
У важких позолочених рамах порозвішувані портрети українських гетьманів. Їх багато тут, під високою стелею директорського кабінету.
Гетьмани стискають у руках важкі золоті булави, оздоблені коштовним камінням; пишні страусові пера розвіваються над гетьманськими шапками. Один тільки Мазепа намальований без булави. З непокритою головою, у розстебнутому камзолі, схожий на переодягненого ксьондза, він дивиться на директора хитрими, лютими очима, й мені раптом здається, що це не Прокопович, не директор нашої гімназії сидить за столом, а якийсь бородатий гетьман, що зійшов з портрета. Сидить лютий, незадоволений, наче старий сич, наїжився над паперами й не помічає мене.