Прокопович розгорнув важку чорну книгу.
Мені набридло чекати. Я тихенько кахикнув.
— Чого треба? — глухо, скрипучим голосом спитав директор, піднявши довгу жорстку бороду.
— Мене… покликав… Никифор, — запинаючись, сказав я. Від страху в мене почало дерти в горлі.
— Прізвище?
— Василь…
— Я питаю: прізвище?!.
— Манджура, — промурмотів я невиразно і, затуляючи обличчя рукою, удав, що витираю сльози.
— Ти хотів утопити Григоренка?
— Це не я… Він сам… Він перший повалив мене…
— Батько є?
— Він на селі.
— А мати де?
— Померла…
— А з ким живеш? Хто там у тебе є?
— Тітка, Марія Опанасівна.
— Тітка? Ну то ось, бери свої книжки — та й марш до дому, до тітки. Можеш переказати, що тебе вигнали з гімназії. Нам хулігани не потрібні!
І директорська борода знову занурилась у папери.
Спантеличений, я кілька хвилин мовчки стояв біля вкритого сукном довгого столу.
«Оце-то фунт! Він, мабуть, гадає, що я благатиму його, навколішки впаду? Не діждеш!»
Швидко схопив я дверну ручку й не помітив навіть, як захлопнулися за мною важкі двері директорської.
Довгим, порожнім коридором, по кам'яних сходах я повільно зійшов у вестибюль і вийшов на вулицю. Надворі було вже зовсім жарко. Голуби глухо туркотали на соборній дзвіниці. Водовозний візок з кучером на краєчку пузатої бочки проторохкотів повз мене й зник за кафедральним собором.
Нагорі, біля вчительської, уривисто задзеленчав дзвоник.
Зараз вибіжать сюди хлопці. Вони стануть допитуватися: «Ну, що, здорово попало?» А що я скажу? Що мене вигнали? Ну, ні. І так тоскно, а тут ще жаліти почнуть і, того й гляди, тітці проговоряться. Краще вже накивати п'ятами. І, затиснувши під пахвою книжки, я побіг на Заріччя.
Коли настає вечір
Удома я довго не міг знайти собі місця.
Що ж все-таки сказати Марії Опанасівні?
Минулої зими, перед самісіньким різдвом, ми з Куницею не пішли в училище, а подалися в ліс по ялинки. Батько дізнався про це й потім три дні лаяв мене, навіть, пам'ятаю, Сашка Бобиря прогнав, коли той прийшов кликати мене на коньках кататися.
Ні вже, нікому не казатиму, що мене вигнали з гімназії. І Марії Опанасівні. І хлопцям. Навіть Куниці не скажу, прикро все-таки. А що як спитають, чому не вчишся? Ну, тоді вигадаю що-небудь. Скажу, у мене стригучий лишай, і лікар Бик не велів приходити в клас, щоб не заразити інших учнів: і боятимуться, і повірять.
Був же у Петька Маремухи стригучий лишай, і він, щасливець, сидів тоді два тижні дома. От і роздряпаю я собі на животі склом ранку, скажу, що це лишай, маститиму її білою цинковою маззю й сидітиму вдома. А там і канікули почнуться.
Вирішено — у мене лишай!
Проте увечері цього дня я ніяк не міг заспокоїтися.
Лишай лишаєм, тітку обдурити буде неважко, а от досить згадати, що я вже більше не учень, — і одразу починало щеміти серце.
Найприкріше було, що мене вигнали через цього поганця Котьку. Ох, як прикро.! Шкода, що я його мало відлупцював…
Удома нікого не було. Погодувавши мене обідом, тітка Мерія Опанасівна пішла на город прополювати грядки.
А чи не піти мені до Юзика? Та вже, мабуть, повернувся додому і Юзиків батько. А мені не хотілося з ним зустрічатись. Дуже вже він суворий, ніколи не засміється й не відповідає навіть, коли говориш йому: «Здрастуйте, дядьку Стародомський».
«Ні, до Юзика ходити не варт, — вирішив я. — Так просто піду погуляю сам…»
Незабаром тихі сутінки спадуть на криві вулиці нашого міста. Вже сонце, охолоджуючись, сідає за Калинівський ліс. Повільно й поважно плентаються по вузькому провулку вниз, до річки, на купання, шоколадно-чорні єгипетські гуси нашої сусідки Лебединцевої. Гусей ніхто не жене, вони самі, вийшовши з підворіття, погойдуючись, повигинавши шиї, бредуть униз.
Підіймаючись Турецькою вулицею, я почув, як нагорі, на гімназичному подвір'ї, дрібно застукотів барабан. Підійшовши ближче, я побачив, що біля вічка в кам'яній огорожі гімназичного подвір'я згуртувалися малята. Зіп'явшись навшпиньки, вони зазирали в глиб подвір'я.
— Дивись, дивись, як марширують! — у захваті закричав хтось із них.
І враз серед цієї дітвори я помітив стрижену потилицю Куниці. Оце-то здорово! А я гадав, Юзик сидить удома.
Я розштовхав ліктями хлопчиків, що стовпилися біля паркана, і, пробравшись до Юзика, плеснув його по плечу.