Він здригнувся й швидко обернувся, розгніваний, готовий до бійки. Але, побачивши мене, помітно зніяковів і промимрив щось невиразне собі під ніс.
— А ти чого прийшов сюди? Цікаво тобі, чи що? — спитав я, киваючи в бік подвір'я.
— А, дурниці такі, — з удаваною байдужістю відповів Куниця, — ходять, «слава» кричать, а офіцери дивляться на них, мов на мавп у звіринці!
Зовсім близько, за стіною, застукотів барабан. Через вічко я побачив, як по гімназичному подвір'ю рівними рядами закрокували бойскаути. Вони в новій формі: на них коротенькі кольору хакі штанці до колін і ясно-зелені сорочки з відкладними комірцями. До лівого плеча у кожного пришитий жмутик різнокольорових стрічок, а на рукаві, трохи нижче ліктя, — жовто-блакитні нашивки. Бойскаути марширують рядами по три чоловіки і, підійшовши до паркана, звертають убік.
Віддалік, хизуючись, у нових жовтеньких черевиках крокує «утопленик» — Котька Григоренко. На рукаві у Котьки, трохи вище жовто-блакитної нашивки, в'ється черв'яком малиновий шнур. Це означає, що Котька не простий скаут, а начальник. Мені ненависні й неприродна хода цього панича, і його самовдоволений вигляд. І як ото його слухаються Володька Марценюк, Сашко Бобир? Адже раніше вони ніколи не приятелювали з Котькою, дражнили його, а зараз навіть дивитися гидко, як вони з шкіри пнуться перед оцим лікарським синком…
Підлизи нещасні — з ними навіть здоровкатися не варт…
Хлопчаки загаласували у мене за спиною. Вони зовсім притисли нас із Куницею до паркана, силкуючись роздивитися, що діється на подвір'ї.
— Ходімо-но, Юзику, краще купатися! Я вже надивився. Годі тут стояти, — запропонував я Куниці.
Куниця погодився.
Знайомою звивистою стежкою, повз вулицю Понятовського, ми попростували до річки.
— Ну, що тобі директор сьогодні сказав? Либонь попало здорово? — спитав Куниця.
— Ет, дурниці, спершу лаявся, а тоді, коли я йому розповів, що Котька мені підніжку підставив, замовк і відпустив додому.
— Тільки й того?.. А Петько Маремуха брехав, що тебе вигнали з гімназії. Ми чекали тебе, чекали, а ти як пішов, так і зник. Я вже подумав, чи не посадив тебе бородатий за Котьку в карцер.
— Ну, ото ще, вигадали. Не вигнав, а погрожував вигнати. А Маремуху я відлупцюю, якщо він про мене брехатиме…
Унизу вже заблищала річка.
— Купатися зі скелі будемо?
— Давай із скелі, — погодився Юзик.
Ми повернули вниз. За річкою показалася знайома Стара фортеця.
Все її подвір'я засаджене фруктовими деревами. Біля Папської вежі ростуть низькі гіллясті яблуні-скороспілки.
Зірвеш спіле яблуко, ще задовго до осені, потрясеш над пухом, — чутно навіть, як торохтять усередині його чорні тверді зернятка.
Скороспілки, коли дозрівають, стають м'якими, ніжними, зуби — тільки торкни таку шкурку — самі впинаються в ніжно-рожеву розсипчасту м'якоть яблука.
У фортеці є кілька шовковиць. Ягоди, що визрівають на цих деревах, ми звемо «морвою». Вони чорні й схожі на шишечки вільхи. Коли чорна «морва» дозріє, ми, залізши н Папську вежу, шпурляємо звідти згори на дерева важке каміння. З шумом пробиваючи листя, каміння летить униз, зачіплює тверді гілки, гілки трясуться, а ягоди обсипаються.
Потім у густій траві, під збитим листям, ми шукає м'які, солодкі, налиті чорним соком ягоди. Ми їмо їх тут-таки, повзаючи навколішках під деревом, і довго після цього рот у нас буває синій, наче ми пили чорнило.
Ось уже кілька днів, як на лотках міського базару з'явилися перші черешні. Жовті, зовсім прозорі, жовто-рожеві, схожі на райські яблучка, і чорні, блискучі, що красять губи, черешні по вінця сповнюють скрипучі козубеньки перекупок. Перекупки брязкають тарілками терезів, лаються, відбиваючи одна в одної покупців, відважують ягоди в паперові кульки.
Як ми заздримо тим, хто вільно, не торгуючись, купує цілий фунт черешень і, спльовуючи на тротуар слизькі кісточки, не поспішаючи проходить повз нас!
Отак, міркуючи про черешні, я зійшов слідом за Юзиком до річки. Тепер фортеця височіла над нами справа — висока, похмура. Я побачив хистку її тінь, що спадає на воду, і згадав про високі, товстостовбурні черешні, що росли у подвір'ї фортеці, за Папською вежею. Листя в них прозоре, рідке, а ягоди напрочуд солодкі.
«Коли перекупки продають черешні на базарі, — подумав я, роздягаючись, — виходить, вони вже достигли і в фортеці».
Я сказав про це Куниці.
— Ну то що ж? Давай поліземо завтра!
— А коли?
— Після обіду.
— Ні, увечері не можна, — сказав я, — там же петлюрівці влаштували гарнізонне стрільбище. Щодня після обіду вони вирушають туди на стрільбу, і до сутінок вся фортеця тріщить від кулеметних пострілів. Кулі, виючи, летять саме в ту стіну, по якій треба лізти до вежі.