— Ну, тепер піде веселіше! Тільки б не запаморочилася голова!
Юзик — молодець. Він сміливо, не дивлячись собі під ноги, закрокував бочком по кам'яному карнизу.
Десь унизу, під фортецею, біліла звивиста дорога в село. Щойно ось ми йшли нею, а звідси, згори, вона здавалася дуже-дуже далекою.
Я не можу дивитися на шлях, а гляну — страх поймає — високо.
— Ех, що буде, те й буде!
Я повернувся до безодні спиною і, майже торкаючись губами замшілої стіни, затамувавши віддих, пішов по карнизу слідом за Куницею.
І ось, нарешті, ми добралися до Папської вежі. Слідом на Куницею я проліз через розламані грати всередину вежі. А тепер треба пробратися на фортечне подвір'я. Туди веде інше вікно, що виходить всередину фортечного подвір'я.
Куниця обережно визирнув з цього вікна, та раптом злякано кинувся назад і притиснув до губів палець.
Кілька секунд ми стоїмо мовчки.
Кого Куниця побачив? Може, сторож уже прогулюється із своєю важкою палицею по фортечному саду? Або хлопці з Заріччя випередили нас і збивають камінням черешні? А може, ще гірше — петлюрівці приїхали сюди вчитися стріляти?
В цей час я почув чиїсь голоси, потім заіржав кінь і заглушив усе. Знову розмовляють. Говорять голосно всередині фортеці. Та хто б міг бути тут так рано?
Чи не краще, поки нас ніхто не помітив, вибратися з ножі назад до підніжжя фортеці? Там уже нас ніхто не найме.
Але Куниця задумав інше.
Він ліг на запорошену підлогу вежі й знаками запропонував і мені зробити те саме. Повільно, плазом ми добралися по всипаній вапном підлозі до вікна й, ледь-ледь підвівши голови, глянули вниз, на подвір'я фортеці.
Унизу, під найвищою черешнею, стоїть чорний фаетон з піднятим верхом. Лаковані крильця фаетона виблискують на сонці, і навіть у тонких блискучих спицях коліс грає сонячне проміння. У фаетон запряжені двоє ситих карих коней. Вони струшують мордами й тягнуться до трави. Нам чутно, як побрязкують їхні вудила.
Віддалік, біля Чорної вежі, до яблуні прив'язаний запряжений у прольотку сірий плямистий кінь. І кінь, і прольотка дуже схожі на виїзд лікаря Григоренка. У нього точнісінько такої ж масті кінь і така сама низенька, на два місця, прольотка з лакованою дугою над голоблями.
Біля фаетона, під черешнею, півголосом розмовляють троє петлюрівців у темно-коричневих жупанах, туго підперезаних ременями, у жовтих чоботях. Один із петлюрівців спирається на гвинтівку і якось чудно морщить лоб. А осторонь, у затінку фортечної стіни, стоять ще якісь люди. Один з них — невисокий, у зеленій непідперезаній сорочці, в пошарпаних штанях, з непокритою, коротко, під машинку, обстриженою головою. Він одразу ж здався мені дуже знайомим. Де тільки я міг його бачити? Він трохи згорбився, обличчя його звернене до нас — стомлене, жовтаве, хворобливе.
А навпроти нього стоїть Марко Гржибовський. Він тримає в руках якийсь папір; я чую уривчасті негучні звуки його голосу. Гржибовський читає цей папір непідперезаному чоловікові. На широкому ремені у Марка теліпається великий револьвер у дерев'яній кобурі, з другого боку висить довга шабля. А недалеко від Гржибовського стоїть, прихилившись до зеленої яблуні, лікар Григоренко. «То це його прольотка прив'язана біля Чорної вежі!» На Григоренку вишита сорочка й солом'яна панама з блакитною стрічкою. Мабуть, вусатому, схожому на запорожця лікареві дуже нудно з усіма цими військовими. Він поглядає на гілки яблуні й носком свого тупорилого австрійського черевика ліниво колупає землю під яблунею.
Чого це він приїхав сюди з петлюрівцями так рано?
Марко Гржибовський скінчив читати.
На зеленому фортечному подвір'ї, освітленому ранковим сонцем, стало зовсім тихо.
Навіть петлюрівці біля фаетона принишкли.
Марко повільно згортає білий папір учетверо й ховає його у верхню кишеню англійського френча захисного кольору. Поправивши револьвер, він кричить щось до трьох петлюрівців — ті виструнчились, притиснули до себе гвинтівки, й відгомін од крику Гржибовського несподівано далекою луною пробігає довгим занедбаним подвір'ям фортеці.
Петлюрівці, взявши рушниці наперевіс, важкими широкими кроками підходять до похнюпленого, обдертого чоловіка.
Маленький криволиций петлюрівець торкає його за плече й киває на бастіони.
Чоловік у зеленій сорочці стомлено повертається і йде до зеленого бастіону. Тільки тепер я помічаю викопану біля самого схилу бастіону, на зеленому моріжку, свіжу довгасту яму. Чорний горбочок землі, мов насип перед окопом, зводиться над нею.