— Звідки я знаю? — глухо, насторожено відповів сторож. Він недовірливо розглядав нас.
Обличчя у сторожа поблизу було зовсім не таке вже страшне, яким здавалося здалека. Він, мабуть, давно не стригся, голова в нього була заросла, волосся спадало на засмаглі вуха.
— А ви чиї будете?
Ми назвалися.
Виявляється, сторож знає Юзикового батька. Про мого він тільки чув.
— Бачили? — помовчавши, все ще недовірливо спитав нас сторож.
— Ми у вежі сиділи! — пояснив я.
— Того самого, — тепер уже більш твердо сказав сторож. — Я спершу не зрозумів, чого вони сюди їдуть. Відчинив ворота й питаю: цілий день стрілятимете? А той офіцер глянув і сміється, ірод окаянний. Та ще й одежу його мені дав. А навіщо вона мені, тільки гріх на душу взяв. — І сторож подивився на речі вбитого.
Ми розглядали зелену, вимащену вапном гімнастерку і подерту сорочку.
— Дядьку, а ви нас пустите у фортецю, ми квітів нарвемо й принесемо сюди, йому на могилу! — сказав Куниця.
Сторож погодився.
— Тільки увечері приходьте, — попросив він, — бо вдень вони тут вправляються, — онде всю стіну кулями поколупали…
Ми розсталися з сторожем як свої люди. Старий сам відчинив нам ворота.
Повз підземний хід, через фортечний міст ми пішли до міста. Куниця подався до гімназії, де давно вже почався перший урок, а я — додому.
Розходячись, ми умовилися, що сьогодні ввечері Куниця зайде до мене, і ми разом підемо рвати квіти для могили вбитого у фортеці чоловіка.
Маремуху висікли
Куниця прийшов до мене завидна. Пронизливим свистом він викликав мене на вулицю. Я почув свист і підбіг до дощаного паркана.
— Заходь! — гукнув я Куниці. — Я зараз, тільки нагодую кролицю, а тоді давай до Петька підемо по бузок.
— Його вдома нема, — похмуро сказав Куниця, проходячи зі мною до розчинених дверей крільчатника.
— А ти що — заходив до нього?
— Та я й так знаю. Він просто з уроків із своїми голоногими до театру пішов.
— До театру? Справді?
— Звичайно, до театру. Скінчились уроки — їх усіх вишикували на майдані й повели. З музикою. А попереду Марко Гржибовський! — сердито пояснив Куниця.
Зайшовши в крільчатник, Куниця одразу нахилився до мене й спитав:
— Васько, а навіщо ти мені набрехав?
— Чого набрехав? Коли?
— Ніби не знаєш. Та вчора, коли купатися йшли. І сьогодні вранці — про лишай. Адже бородатий тебе вигнав, так?
— Звідки вигнав? Хто це вигадав? Ніхто мене не виганяв.
— Як ніхто? А наказ для чого вивісили?
— Який наказ?
— А ось який — на стіні біля вчительської висить. Прийди почитай сам, коли не віриш. Сьогодні на великій перерві вивісили. А в наказі написано, що тебе за хуліганство вигнали з гімназії. Сам Прокопович підписав… Сьогодні Сашко Бобир був черговим, він бачив, як твоє прізвище з класного журналу зеленим чорнилом викреслили. Ось. А ти гадав — я не довідаюсь, так? Набрехав-набрехав: «Мене лікар Бик звільнив… Уночі з тіткою побігли… Ось лишай, подивись». А сам не знаєш, що лікар Бик уже другий тиждень заарештований сидить за те, що не дав петлюрівцям обшук зробити у себе в квартирі. Мені сьогодні хлопці розповіли. А я вчора вуха розвісив, повірив тобі.
Куниця замовк і тільки постукував пальцями по кролячій клітці. Тоді ображеним голосом сказав:
— Сьогодні вранці Котька став хвалитися, що тебе вигнали, а я йому кажу: «Нічого не вигнали, він хворий, а ось одужає і вдруге тебе в річку кине». А Котька як засміється. «Хворий, — закричав, — хворий! Та він плаче сидить, що з гімназії витурили». Тут, наче на зло, й наказ вивісили. Навіщо ти мені набрехав? Не соромно тобі?
Мені й справді було соромно. Я по-дурному вчинив, що збрехав Юзикові про лишай і про директора. Кому-кому, а Куниці я міг би довірити будь-яку таємницю. Це не Петько Маремуха. Той боягуз і слова ніколи не додержить. А Куниця — хлопець надійний.
Минулої осені я в училищі зірвав ринву: хотів по пій вилізти на дах, а ринва була іржава, взяла та й упала. Куниця стояв поруч. Потім довго, з добрий місяць, завідуючий по всіх класах допитувався: «Хто зірвав ринву? Хто зірвав ринву?» І вчителі також питали, але Куниця не виказав мене, й відтоді ще міцнішою стала наша дружба. Даремно я не розповів йому все, як було. А ось зараз треба виплутуватися.
— Знаєш, Юзику, я гадав — все так минеться. Пострахав мене Прокопович, а потім простить.
— Минеться! Жди! — посміхнувся Куниця. — От якщо прийдуть червоні, тоді й простять тобі, а цей бородатий нізащо не простить. Ти ще не знаєш, який він уїдливий. І нащо ото нас перевели до цієї гімназії? Кому це потрібно?