Пан Гржибовський у себе в садибі цілий рік ходить без кашкета. Його руде волосся завжди підстрижене йоржиком.
Пан Гржибовський — рослий, підтягнутий, бороду стриже теж коротко, лопаточкою, і щонеділі ходить до церкви.
На всіх пан Гржибовський дивиться як на своїх прикажчиків. Погляд у нього суворий, колючий. Коли він виходить на ґанок свого білого будинку й гукає хрипким басом: «Стаху, сюди!» — стає страшно й за себе, й за Стаха.
Одного разу пан Гржибовський лупцював Стаха в садочку широким лакованим ременем з мідною пряжкою.
Крізь щілини паркана ми бачили широку спину пана Гржибовського, його гладкий зад, обтягнутий синіми штанями, і міцно врослі в траву ноги в юхтових чоботях.
Між ногами в пана Гржибовського була затиснута голова Стаха. Очі в Стаха вилізли на лоб, волосся було скуйовджене, з рота збігала слина, і він швидко, скоромовкою верещав:
— Ой тату, тату, не буду, ой, не буду, прости, татоньку, ой, боляче, ой, не буду, прости!
А пан Гржибовський, наче не чуючи криків сина, згинав свою широку спину в нанковому сюртуці. Раз по раз він змахував ременем, різко кидав униз руку й з відтяжкою бив Стаха. Він немовби дрова рубав — то, крякнувши, вдарить, то відсахнеться, то знову вдарить, і все хропучи та кахикаючи.
Навіть у нас на городі було чути, як, злітаючи вгору, дзвінко ляскав його ремінь, б'ючи по заду Стаха.
Стах закушував губи, висолоплював язика й знову кричав:
— Ой тату, тату, не буду!
Стах не знав, що ми бачили, як батько лупцював його. Щоразу він таїв від нас побої.
При людях він хвалив батька, з гордістю говорив, що його батько — найбагатший ковбасник у місті. Стах вихвалявся тим, що під час ярмаркових днів найбільше покупців збиралося в крамниці його батька, на Підзамчі.
В словах Стаха, звичайно, була краплина правди.
Пан Гржибовський умів готувати чудову ковбасу. Зарізавши свиню, він замикався в майстерні, вирубував з випотрошеної свиної туші окосту, відкидав окремо на холодець голову та ніжки, обрізав сало, а решту м'яса пускав на ковбасу. Він знав, скільки слід підкинути перцю, скільки часнику, і, приготувавши фарш, набивав ним прозорі кишки сам, один. Коли ковбаса була готова, він ліз по драбинці на покрівлю. Обережно виймаючи кільця ковбаси з голубої емальованої миски, пан Гржибовський нанизував їх на гаки й опускав у димар. Потім Гржибовські розпалювали піч. Їдкий дим палаючої соломи, запах копченої ковбаси доносився й до нас на подвір'я.
У такі дні ми з Куницею підкликали Стаха до паркана, щоб виторгувати в нього шматок свіжої ковбаси.
Навзамін ми пропонували Стахові кольорові, що пахли друкарською фарбою, афіші, програмки опереток із зображенням нарядних жінок та маленькі книжечки — житія святих з малюнками. Усі ці афіші й книжечки приносив мені батько. Він друкував їх у повітовій друкарні.
Ми спочатку домовлялися, що на що будемо міняти, і божилися не обдурювати один одного.
Після тривалих переговорів Стах, хитро мружачи свої розкосі очі, вистрибом біг до коптилки. Він вибирав зручну мить, щоб непомітно від батька поцупити з задимленої полиці кільце ковбаси.
Ми стояли біля паркана й нетерпляче чекали на його повернення, покушуючи від хвилювання гіркуваті лозинки бузку.
Поцупивши ковбасу, Стах, веселий, задоволений удачею, прибігав у палісадник і перекидав її нам через паркан.
Ми ловили її, слизьку й пругку, мов м'яч, на льоту. Навзамін через щілини в паркані просували Стахові барвисті афіші та книжечки.
Потім ми бігли на лаву до воріт і їли ковбасу просто так — без хліба. Гострий запах часнику лоскотав нам ніздрі. Краплини сала падали на траву. Ковбаса була тепла, рум'яна й смачна, мов окіст.
Тепер пан Гржибовський різав нового кабана.
Почувши верещання, ми підбігли до паркана й зазирнули в щілину.
На ганку, де звичайно курив свою люльку пан Гржибовський, зігнувшись стояв петлюрівець і старанно чистив двома волохатими щітками халяву високого чобота. Начистивши чоботи, він випростався й поклав щітки на бар'єр ганку.
Та це ж Марко!
Помилки бути не могло. Старший син пана Гржибовського, Марко, або кирпатий Марко, як його називала вся вулиця, стояв оце на ганку в елегантному френчі, затягнутий у коричневі портупеї. Його начищені чоботи яскраво блищали.
Коли червоні визволили місто від військ гетьмана Скоропадського, Марко зник з дому.
Він утік від червоних, а оце ось з'явився знову, нарядний і вилощений, в мундирі офіцера петлюрівської директорії.
Нічого доброго поява молодого Гржибовського не віщувала…