— Еге ж, влаштує… Він мене й не знає…
— Дарма… Влаштує… — так само нерішуче протяг Куниця.
Тепер мені стало цілком зрозуміло, що він сам не вірить своїм обіцянкам.
— Васько, хочеш, я тобі турманів своїх подарую? Банточних! — раптом запропонував мені Куниця. — Вони хороші, ти не думай, вони тобі таких молодих іще виведуть!
— Подаруй!
— Звичайно! Ти будеш Петькових голубів підманювати. Приходь завтра по обіді.
— Прийду, тільки гляди — нікому не віддавай.
— Ну, що ти! — обурився Куниця. — А писати мені будеш? Я тобі залишу дядькову адресу.
Я записав нову, київську адресу Юзика, і ми розлучилися з ним до завтра.
… Настав день від'їзду Куниці. Увечері разом з Маремухою ми вирушаємо до Юзика додому.
Біля воріт садиби Стародомських тупцює запряжена в лінійку їхня вбога шкапа. Щоб відвезти Юзика до поїзда, його батько скинув з лінійки чорний фургон — собачу тюрму.
— Давай, тату, швидше. Запізнимося, — пролунав за ворітьми голос Куниці, і він вибіг на вулицю.
Куниця вбраний по-святковому. На ньому голуба шовкова сорочка, пошита з клаптя скаутського прапора, — з того самого клаптя, що випав йому по жеребку. Комір сорочки наглухо застебнутий; новенькі перламутрові ґудзики так і переливаються на голубому шовку. На Куниці якісь особливі сірі штани, мало не з справжньої шерсті, на ногах дерев'яні сандалії. Я ніколи не бачив Юзика такого чепурного, гладко причесаного. Ач, вирядився, просто франт!
— Ну, от… зараз поїдемо, — побачивши нас, тихо сказав Куниця. Мабуть, йому було не по собі в цьому наряді — він соромився своєї нової сорочки й нових штанів.
— Це все твої речі? — спитав Маремуха, показуючи на ціленький плетений кошик.
— Еге ж, мої! Тут білизна, пиріжки… — встановлюючи кошик на лінійці, сказав Юзик.
Вийшов кривоногий Стародомський з довгим батогом у руках.
— Тату, можна, щоб хлопці теж з нами поїхали? — попросив Куниця. — Вони прийшли проводжати мене.
— Гаразд, сідайте! — дозволив Стародомський. І, поки він розправляв поводи, ми посідали на лінійку.
— А твоя мама не поїде? — шепнув Маремуха.
— У мами ноги попухли, ревматизм — сказав Куниця.
Лінійка рушає.
Ми їдемо до вокзалу. Вбога конячина біжить добре. Лінійка так деренчить і підстрибує на камінні, що нам важко розмовляти один з одним. Лише за містом, виїхавши на м'який і рівний путівець, ми заговорили, і Куниця нагадав мені:
— Ти, гляди ж, пиши!
— А до нас сьогодні Григореичиха з Котькою по речі прибігала. Її випустили, а лікар сидить! А може, його вже розстріляли? — прошепотів Маремуха, поглядаючи на батька Куниці.
— З Котькою? А звідкіля взявся Котька? — насторожився Юзик.
— З Кременчука приїхав. Мабуть, покоївка йому написала про все, ось він і повернувся, — пояснив Маремуха.
— І у вас живе, еге? — насупившись, спитав Юзик.
— Ні, що ти! Він не в нас. Він у Прокоповича живе, у директора. Прокопович їх узяв до себе на квартиру, — відповів Петько.
— Ви глядіть, не піддавайтеся Котьці! — сказав Куниця. — Він тепер підмазуватиметься до вас.
Та ось показався вокзал. Ми вже бачимо хвіст поїзда, котрий повезе Куницю до Києва.
Ех, щасливий Юзька, їде! Добре, мабуть, жити в Києві! Адже Київ — велике, красиве місто, в ньому багато трамваїв і зовсім поряд тече Дніпро. Я б з охотою поїхав з Куницею разом.
Біля залізної огорожі вокзального палісадника Стародомський осадив коня й, зіскочивши з передка, прив'язав повіддя до стовбура клена. Через маленький брудний зал ми вийшли на перон. Посадка вже почалася. У вікнах вагонів видно людей.
— Давай-но сюди, Юзю! — показав Стародомський синові на передостанній вагон, у якому було не так багато народу. — Цей до самого Києва піде? — про всяк випадок спитав він у червоноармійця, який стояв у тамбурі.
— До Києва, папашо, до Києва, — відповів червоноармієць, поправляючи пояс.
— А ти, службо, у самий Київ їдеш? — обережно спитав у червоноармійця Стародомський.
— Я далі, до Брянська. У Києві в мене лише пересадка, — охоче пояснив червоноармієць.
— Зроби таку ласку, доглянь по дорозі мого синка! — попросив Стародомський. — Він у мене вперше залізницею їде.
— Гаразд, не загине. У мене поряд полиця вільна, — сказав червоноармієць.
І ось Куниця у вагоні. Через вікно видно, як біліє на верхній полиці його кошик. Він розстебнув комір сорочки й виткнувся до нас із вікна вагона. А ми стоїмо на пероні поряд з низеньким батьком Куниці. Тяжко буває проводжати знайомих, бачити перед собою мелькання вагонів поїзда, а ще тяжче проводжати друга, товариша, з яким прожито стільки веселих і тривожних днів…