Курсанти співають:
Я знаю цю пісню. Її завжди співають комсомольці.
Ми проїжджаємо Успенський базар. Дощані, криті жерстю рундуки замкнені на важкі засуви. Хлопчики з подивом поглядають на нас. Як ми пишаємося тим, що їдемо на полковій бричці разом з командиром Полевим. Дивіться, дивіться! А от вас не візьмуть на бричку, хоч би як ви просилися!
Бричка виповзає на гору. Ми в'їжджаємо на Житомирську вулицю. Вздовж неї тягнуться рядами молоді акації, каштанові дерева й високі граби. А ось і садиба лікаря Григоренка. Над різьбленими дубовими дверима лікареве будинку має білий прапор з червоним хрестом посередині. Тепер тут міститься дивізійний лазарет. На стовпі біля воріт можна помітити світленьку пляму: вона нагадує перехожим, що колись тут висіла мідна дощечка з прізвищем Котьчиного батька.
Бричка в'їздить на Тюремну вулицю. Ліворуч од нас біліє тюрма. Перед нашими очима розстилається широке поле з даленіючим на обрії Калинівським шосе. Ми вже за містом. Десь за високими соняшниками кричить «пить-пилить» запізнілий перепел. Пахне чебрецем, м'ятою та полином.
Полевой закурює трубку. Синій димок в'ється над бричкою, і його одразу ж заносить вільний польовий вітер.
До нагорянського кладовища залишилося зовсім небагато — якихось півверсти, коли раптом у нашої брички лопнула задня вісь. Полевой скочив на землю. Він оглянув лопнуту вісь і, крякнувши з досади, дістав з брички свою шинель, гвинтівки, патрони, чорну бурку й кинув їх на траву.
— От петрушка скоїлася, хай йому грець! — сердито вимовив Кожухар.
Підвода, що їхала позаду, наздогнала нас. Білобрисий червоноармієць скочив з передка й підійшов до Кожухаря. Удвох обмацують вісь, радяться.
Із села назустріч нам їде сутулий селянин у коричневій свитці. Зрівнявшися з нами, він скидає шапку й вклоняється:
— Добридень!
— Здрастуй, папашо, — відповів Нестор Варнайович. — Скажи, де тут кузня?
— Кузня? А онде, за церквою, на горбку!
— А Манджура в селі зараз? Ви його знаєте? — спитав я у старого.
— Авксентій? У селі, в селі. Він у нас голова сільради!
— Хто, хто? — зацікавився Полевой. — Манджура? Він що, голова сільради?
— Еге ж! — ствердив селянин.
— Твій дядько? — тихо спитав мене Полевой.
Я кивнув головою.
— Добре я, виходить, зробив, що взяв тебе, — усміхнувся Полевой. — Давай тоді шукати твого дядька. — І, підійшовши до Кожухаря, Нестор Варнайович наказав: — Ось тобі, Петре, гвинтівка, патрони. Їдь помаленьку до кузні. Як-небудь дотягнешся. А тоді шквар до міста сам — ми на підводі доїдемо… Ну, сідайте, хлопці.
Проминувши кладовище, ми заїжджаємо просто у двір до Авксентія. Дядька нема дома, і Оська мчить по нього до сільради.
Авксентій радісно зустрічає нас. Я знайомлю його з Полевим.
У хаті дядько розповідає:
— А на селі у нас новин, новин! Староста наш колишній, Сигорський, таки втік з петлюрівцями, пес поганий. Млин водяний у поміщика Тшилятковського ми забрали. За головного мірошника у нас тепер Прокіп Декалюк — ви ж його, мабуть, знаєте? А я, хто я — як би ви думали? — сміється дядько. — Таке цабе, не дай боже! Я голова сільради! Вірне слово! Був сход — біднота мене й обрала. «Ти, — кажуть, — Авксентію, постраждав від петлюрівців, то будь тепер у нас за головного». Зрозуміла річ, куркулі, ой, які незадоволені. Знають, лихо їм у бік, що я покажу їм бенефіса! Вони вже мені записки кидали: «Не загинай, Авксентію, — підпалимо!» Так ото я й злякався! Одне погано, що вони з бандитами знюхалися, а ті чималої шкоди можуть селу завдати. Їх же багато тепер по лісах вештається.
Тим часом Авксентієва дружина ставить на стіл миску з зеленим борщем і буханку хліба. Під час їжі Нестор Варнайович домовляється з дядьком про поставку фуражу.
— До четверга підготую тобі десяток возів, а зараз дам підводу, — обіцяє Авксентій.
Оксана розстелила на столі вишиваний рушник. Вона приносить у пелені яблука-циганки й висипає їх на стіл. Яблука тверді й трохи довгасті.
— Ну як, небоже, багато ти шибок побив за цей час? — питає Авксентій, бачачи, як я уминаю разом з Маремухою яблука.
— Він — герой, дорогу нам сюди показав, — хвалить мене Полевой. — Ми ось його незабаром до комсомолу приймемо, нехай тільки підросте трохи.