Темніє. У світлицю, шльопаючи по прохолодній долівці босими ногами, входить Оксана. Вона засвічує каганець.
— О, та ми заговорилися! — сказав Полевой. — Ну, спасибі, хазяїне, за яблука та за сіно. У четвер я пришлю до вас обоз. — І, вставши з-за стола, він простягнув руку Авксентієві.
Поки ми прощалися, Полевой надів шинель і туго застебнув її на всі крючки. Потім перекинув через плече ремінь свого важкого маузера. Надворі вже прохолодно. Добре, що Полевой захопив для нас бурку.
Ми ще раз попрощалися з Оксаною, з Оською та Авксентієм і полізли за Полевим на самісінький верх підводи. Полягали животами на м'яке, пругке сіно й укрилися буркою. Полевой ліг поруч з нами на сіні — великий, чубатий, від нього здорово пахне тютюном.
Їздовий — низенький червоноармієць — примостився з гвинтівкою в руках десь унизу, на передку; він майже закритий нависаючою над ним копицею сухого сіна. Нам видно тільки, як тремтять унизу туго натягнуті ним віжки. Коні, почувши дорогу додому, вперто мотають головами, — міцні посторонки раз у раз труть їм шовковисту шкіру.
Ми дивимося вперед на дорогу, якою, підстрибуючи й гойдаючись, їде наша підвода.
За березовою балкою сходить місяць. Чим далі ми їдемо, тим яскравіше його голубувате світло осяває навколишню місцевість.
Коли ми виїжджаємо з путівця на рівне шосе, Полевой легко повертається на бік і виймає з кобури свій маузер. Клацає запобіжник.
Уздовж шосейної дороги тягнеться густий сосняк. Дедалі рідше мелькають випадкові просіки, полянки. Чим ближче ми під'їжджаємо до міста, тим густішим стає ліс. Тепер щільна стіна дерев уже оточує з обох боків рівне Калинівське шосе.
Раптом, коли ми, переваливши через пагорб, з'їжджаємо вниз, з придорожньої канави навперейми нам вискакують троє.
Хто це? Невже бандити? Еге ж, бандити!
— Сті-ій! Холер-ра!..
Це закричав бандит, що було сили вхопивши за вудила наших коней.
Злякані коні, захропівши, підм'яли бандита й круто повернули вбік.
Підвода стала впоперек шляху. Від несподіваного повороту я мало не злетів униз.
— Ану, злазь, холера тобі в живіт! — скомандував їздовому бандит, який спинив коней. Двоє інших повільно, опустивши револьвери, підходять до коней. Вони, певне, гадають, що їздовий на возі сам.
— Тягни його звідти, паскуду! — хрипло вилаявшись, зажадав один з бандитів.
І в цю мить біля нас ударив сухий, різкий постріл. Маремуха схопив мене обома руками за плечі.
Вистрілив Полевой. Він трохи підвівся над сіном. Його каракулева кубанка злетіла. Майже до очей притиснувши довгого маузера, він стріляє по бандитах. Видно, як з тонкого ствола маузера вилітають гостренькі промені вогню. Хтось із бандитів, зойкнувши, важко повалився. Інші двоє метнулися вбік. Ось вони з розгону, один по одному перестрибнули канаву й зникли в густому лісі. Унизу, під нами, гримнув постріл. Це пальнув з гвинтівки по тікаючих бандитах їздовий. Луна прокотилася над безмовним листям і завмерла.
Як тихо стало відразу навкруги! Чути тільки, як ліворуч від нас, у лісі, куди втекли бандити, тріщить сушняк. Здається, наче якийсь опівнічний стривожений звір, міняючи своє лігво, мчить поміж дерев. Унизу, під колесами, застогнав підстрелений Полевим бандит.
— Стривай, Степане, не стріляй! — голосно, але цілком спокійно наказав їздовому Полевой. Потім, з маузером у руці, він скочив на землю.
— Пильнуй навкруги! — тихо наказав їздовому Полевой, а сам підійшов до бандита.
Нам з Петьком стало моторошно залишатися на підводі.
— Злізьмо, га, Петько? — шепнув я Маремусі, киваючи на дорогу.
Тихенько, чіпляючись руками за вірьовку, ми скочили на шосе й підійшли до Полевого. Він опустився навпочіпки перед бандитом і обшукує його. Страшно, але мені хочеться подивитися на бандита. Пересилюючи страх, я нахилився.
Бандит уже не ворушився. Його обличчя залите кров'ю. Ліва рука закинута далеко назад, наче він хоче схопити каменюку.
Я здригнувся… Ні… не може бути… я помилився…
Нахиляюсь до бандита зовсім близько, й знову мурашки забігали у мене по шкірі. Бандит дуже схожий на Марка Гржибовського.
— Петю, це не Марко? — штовхнув я в бік Маремуху. Петько теж нахилився до бандита, але одразу з відсахнувся.
— Марко!.. — злякано прошепотів він і позадкував від трупа.
Ну звичайно, це Марко, широкоплечий, кирпатий Марко, син ковбасника пана Гржибовського. Це його упертий лоб, його крута шия. Та й френч же на ньому, здається, той самий, англійського крою, з високим стоячим коміром, у якому ми бачили Гржибовського востаннє в Нагорянах.