Петько помовчав, пошморгав носом, а тоді раптом, запираючи в очі Лазарєву, тремтливим голосом попросив:
— Подаруйте її мені, Валеріане Дмитровичу.
— Кокарду? А навіщо вона тобі?
— А так… я всякі значки збираю…
«Ну й канюка ж! — подумав я про Петька. — І не соромно?»
— Ну що ж, подарую, — сказав Лазарєв.
— Правда? От спасибі! — сказав Петько й розцвів увесь в радощів.
За кілька хвилин, коли ми сходили на фортечний міст, Петько, задоволений, сказав:
— А знаєте, Валеріане Дмитровичу, боягузливі люди бояться цього підземного ходу. А я — от ніскілечки! Ми оце ходили влітку з Васьком у Нагоряни. Там є такі здоровенні Лисячі печери. Ми всі їх винишпорили — і нічого!
«Та що ж ти брешеш? — мало не закричав я. — Ми ж не були в самих Лисячих печерах».
Але Петько сам зміркував, що на радощах забрехався. Він почервонів, засоромився й глянув на мене такими жалісними очима, що мені стало шкода його.
Я вирішив не зраджувати Петька. «От хвалько! — подумав я. — Ніскілечки не боїться, он як? Побачимо, якої ти наспіваєш там, у підземному ході!»
Підземний хід починався біля обриву, під високою стіною.
Зовні він був схожий на найзвичайнісінький вхід до льоху. Кудись униз вели білі кам'яні сходинки, напівзасипані сміттям і гноєм. Просто на купі сміття, посередині входу, виріс великий кущ отруйного болиголова. Звідти, з підземного ходу, долинув до нас важкий запах плісняви, гнилого дерева.
Не сказавши нам жодного слова, Валеріан Дмитрович вийняв з кишені коробку сірників, витер сірник і, затуляючи од вітру долонею його вогник, засвітив ліхтар. У ліхтарі спалахнуло й одразу ж згасло павутиння і рівний язичок полум'я, майже непомітний тут, на вулиці, потягнувся вгору й став горіти спокійно, як у кімнаті.
— Тепер прив'яжи шпагат! — скомандував Лазарєв Маремусі.
Петько став навколішки й, висолопивши від хвилювання кінчик язика, прив'язав шпагат до стовпчика біля самісінької дороги.
— Ну що ж, рушили?
З цими словами Лазарєв перший ступнув у підземний хід. За хвилину його біла спина зникла в темряві. Йдучи по сходинках слідом за Лазарєвим, я помітив, що вартовий у сірій папасі махає нам на прощання рукою. Я підніс руку, щоб і йому помахати теж, але тут мене підштовхнув Петько, і я опинився в темряві, ледве розсіяній світлом ліхтаря. Не встигли ми пройти кількох кроків, як підземний хід круто повернув праворуч, під Стару фортецю, і світлий отвір виходу зник з очей.
Скільки ми йшли — не знаю. Але йшли довго. Нас оточувало з усіх боків вкрите пліснявою каміння. Підземний хід був схожий на вузенький коридор. Іти треба було зігнувшись. Я йшов слідом за Валеріаном Дмитровичем і майже нічого, крім білої його спини, не бачив. Десь зовсім поруч, розмотуючи клубок шпагату, сопів Маремуха.
— Обережно. Ану, посвіти! — сказав Лазарєв.
Я з ходу ткнувся ліхтарем просто йому в спину. Підняв ліхтар і посвітив. Збоку, із стіни, так наче його вимило підземною річкою, вивалилося каміння. Воно лежало перед нами, де-не-де пересипане глиною й піском. Звідкілясь знизу повіяло вогкістю.
— Тихше, хлопці! — сказав Лазарєв і взяв у мене ліхтар.
Я спершу навіть розгубився. Як же я буду тепер без ліхтаря? А що як цей хід виведе нас просто в криницю Чорної вежі й ми шубовснемо в бистру підземну річку?
Але Лазарєв, тримаючи ліхтар перед собою, став сміливо перебиратися через купу каміння. Ось він переліз, зупинився й посвітив мені. Вогонь ліхтаря сліпив очі, нога роз'їжджалися в різні боки, я майже помацки пройшов по нерівному, сипкому грунту й зупинився біля Валеріана Дмитровича. Далі ми пішли поруч. Після завалу хід став ширшим і чистішим. А земля під ногами пішла твердіша, наче її навмисне утрамбували.
Я вирішив, що тепер уже ніщо не перешкодить нам посуватися вперед, коли раптом Лазарєв знову зупинився.
Глуха дерев'яна перегородка перетинала шлях. Хтось навмисне й, очевидно, дуже давно забив підземний хід дошками. Товсті широкі дошки вкрилися пліснявою, а збоку, там, де вони були прибиті до стовпа, виріс на них цілий кущ поганок.
— Оце тобі й фунт ізюму! — сказав Лазарєв, оглядаючи перегородку. Він обернувся до нас, прищурився й, хитро посміхаючись, спитав: — Повернемо, виходить, назад?
— А туди? — сказав я, показуючи на перегородку.
— Туди, як же? Бачиш, перегороджено.
Настало мовчання.
Назад іти не хотілося. Чи варто було спускатися сюди, щоб, зустрівши на путі перепону, повернути назад?
Я підскочив до перегородки, простромив обидві руки в щілину між слизькими дошками й, упираючись ногами в нижню дошку, сильно потяг перегородку на себе. Не встиг н отямитися, як лежав уже на землі. Дошки від старості прогнили, й тому я зовсім легко віддер верхню, а нижню продавив у підземний хід. Ноги мої були тепер по той бік перегородки, а слизька, вогка дошка лежала на грудях.