«А що як мене хто-небудь потягне за ноги до себе з того боку підземного ходу?» — подумав я й підхопився.
— Ти, Манджура, справжній богатир, — похвалив мене Лазарєв.
Ми без великих зусиль відірвали ще одну дошку й пролізли один по одному через перегородку.
Тепер ми йшли по справжньому підземеллю, де, можливо, вже багато років ніхто не ходив.
Я йшов, задоволений тим, що пробив перегородку. Якби по я, ми й справді повернули б назад. Буде що розповідати хлопцям у школі. Навіть сам Лазарєв назвав мене богатирем. А це чогось варте!
Іти було легко, приємно — під ногами лежав чи то порох, чи то потерть. Ноги нечутно ступали по ній. Раптом у мене під ногою щось хруснуло й задзвеніло.
— Валеріане!.. — вигукнув я й не договорив.
Лазарєв одразу ж опустив ліхтар, і я побачив під старою холодною стіною чиїсь кістки й поряд з ними білий круглий череп, що уткнувся в землю очними западинами.
— Що таке, Васько, га? — злякано прошепотів Маремуха, навалюючись на мене ззаду.
Я не відповів Маремусі. Мені стало страшно. Тепер я пошкодував, що ми пішли сюди, в цей клятий підземний під. Він лежав довгий і вузький, цей скелет, витягши перед гобою обидві руки. Між ними, наче круглий булижник, білів череп. Лазарєв сміливо нахилився й підняв з землі задзвенілий ланцюг. Я побачив кайдани. Білі кістки рук одразу висипалися з круглих кайданних браслетів на землю.
— Хто це? — чужим, придушеним голосом спитав Маремуха.
— Хто це? — спокійно повторив Лазарєв, подзвонюючи кайданами й підносячи їх майже до самого обличчя. — Важко сказати. Можна тільки догадуватися… Давайте подумаємо…
У підземному ході стало дуже тихо.
Ліхтар горів блимаючи. Нерівні відблиски ліхтаря стрибали по стінах. У тиші підземелля було виразно чути дихання кожного з нас.
— Давайте подумаємо, — повільно повторив Лазарєв. — Коли уманський полковник Гонта разом з Максимом Залізняком підняв проти польських панів повстання, відоме в історії під назвою Коліївщини, пани придушили це повстання й стали ловити козаків Ґонти. Тут, у нашій Старій фортеці, теж сиділи перед смертю спіймані панськими гайдуками козаки. Хто знає — може, ця людина і є одна із них?..
Помовчавши трохи, Лазарєв додав:
— А можливо, цей кайданник — один з друзів славного повстанця Кармалюка. Бідолаха загинув тут не так давно. Я суджу по кайданах. Їм років із півтораста. В усякому разі чоловік цей не був паном, інакше не став би він умирати тут у кайданах.
Я нахилився й тільки-но хотів торкнутися черепа, як Маремуха заголосив:
— Не треба, Васько, не треба!.. — І шарахнувся вбік.
— Не займай! Облиш! — сказав мені Лазарєв.
… Я уявив собі, як умирав тут, у підземеллі, цей невідомий чоловік. Мабуть, він довго бився закутими руками об перегородку, та так і не міг її зламати… Він кілька разів брів назад, до тюремного замку, потім знову повертався назад, шукав іншого виходу з підземелля, аж поки, нарешті, знесилений, змучений катуванням, не впав назавжди на цю сиру землю.
Звичайно, він приятель Кармалюка! Адже тільки Кармалюк та його друзі могли зважитися втекти з цієї страшної фортеці. Певне, цей ось чоловік разом з Кармалюком підстерігав на горяних шляхах Подільщини панів, мстився їм за знущання з бідного люду. Може, разом з Кармалюком цей чоловік ховався в густих подільських лісах і де-небудь на привалі, в глухому, невідомому яру тихої зоряної ночі співав півголосом пісню хороброго Кармалюка:
І, мабуть, коли закінчувалася ця журлива, протяжна пісня, наставав світанок і зорі одна по одній меркли в небі. Тоді, при відблисках згасаючого вогнища, Кармалюкові товариші, збираючи зброю й готуючись виступати, заводили нову, сміливу пісню:
І, певно, перший, хто заспівував цю пісню, — був сам Устим Кармалюк. Я згадав усе те, що розповідав нам Лазарєв про Устима Кармалюка, й побачив його в передсвітанковому лісі, в півтемряві глухого яру, — високого, плечистого, в загорнутій коричневій чумарці з домотканого селянського сукна; я побачив грізно й сміливе обличчя його з тавром, випаленим розпеченим залізом на широкому чолі. Я бачив, як Устим Кармалюк, підперезавшись, насуває папаху, бере в одну руку старовинний курковий пістоль, в другу — сучкувату палицю й каже своїм друзям: