— Рушаймо, хлопці! Почастуємо панів!
… Так думаючи про Кармалюка, я йшов за Лазарєвим далі підземним ходом.
Поруч сопів наляканий Маремуха.
Я простягнув руку й намацав клубок шпагату, що його пін тримав перед собою. Шпагату залишилося зовсім мало. А що як ми тут заблукаємо?
Я хотів попросити Валеріана Дмитровича повернути назад, але не зважився. «Ще добре, що червоноармієць помітив, як ми пішли сюди, — подумав я, — в разі чого — він пришле нам на виручку своїх товаришів».
— Стійте! — сказав Лазарєв і підніс руку.
Розмахуючи ліхтарем, він обережно ввійшов у невеличкий зал. Праворуч у стіну тяглася чорна квадратна діра, а в лівому кутку залу чорніли дві щілини. Лазарєв повернув ліворуч, і коли ми з ним підійшли до щілин, то побачили, що продовження ходу тут. Правда, хід був закладений великим квадратним каменем, але Лазарєв міцно натиснув камінь однією рукою, і ця величезна брила граніту повернулася на залізній осі й стала впоперек. Тепер по обидва боки кам'яних дверей чорніли високі вузькі щілини. В кожну н них могла пролізти людина. Лазарєв мовчки передав ліхтар Петькові, а сам, опираючись руками об камінь, зазирнув углиб. Петько світив ліхтарем.
— Припустімо, що сюди йде головний хід. Ну добре, а що ж це таке? — І з цими словами Лазарєв підійшов до маленької квадратної діри, що чорніла збоку, аж під стелею. Ми рушили за Валеріаном Дмитровичем, і я спіткнувся об камінь.
— Ану, посвіти! — шепнув я Маремусі.
Маремуха витягнув руку з ліхтарем так, наче на землі лежав новий череп. Він заспокоївся, лише добре розгледівши, що під ногами у мене звичайний квадратний камінь. Мабуть, само ним і була закрита чорна діра, в яку зазирав зараз, зіп'явшись навшпиньки, Лазарєв. Раптом Лазарєв просунув у діру руку й став один по одному відкидати каміння. Тяжко гупаючи, каміння падало на землю, і напівкругле склепіння підземного залу двигтіло при кожному такому ударі. Лазарєв сміливо відкидав каміння, й за ним відкривалася чорна порожнеча. Коли діра стала великою й круглою, Лазарєв, киваючи на чорну западину, сказав:
— Сюди піти, по-моєму, цікавіше. Як ви гадаєте, га, хлопці?
Ми мовчали й, правду кажучи, думали тільки про те, щоб якомога швидше вибратися звідси на волю, на сонце, на свіже осіннє повітря. Не дочекавшись відповіді, учитель, махнувши рукою в бік входу, загородженого каменем, додав:
— Головна путь, розуміється, там. Але туди ми завжди встигнемо. Давайте краще зазирнемо в потаємне відділення.
І Валеріан Дмитрович, взявши ліхтар у Петька, ступнув до виламаної у стіні діри. Ми полізли за ним.
Йти зараз було значно гірше, ніж раніше.
З землі раз у раз витикалося гостре каміння, дорога пішла вгору. Та не встигли ми зробити й п'ятдесятьох кроків, як підйом закінчився і ми стали кудись спускатися. І чим далі ми йшли, тим стрімкіший був спуск і вужчий ставав підземний хід. Удвох тут протиснутися було неможливо. Лазарєв ішов попереду, подзвонюючи кайданами й розмахуючи ліхтарем. Але потім він став іти повільніше, обмацуючи стіни вільною рукою. Ноги так і ковзали вниз, я теж упирався руками об слизькі стіни, щоб не підбити Лазарєва. Ноги дедалі частіше намацували мокру землю. Знизу віяло сирістю.
— Валеріане Дмитровичу, підождіть! — гукнув я, і голос мій відразу ж змовк у цьому сирому, затхлому повітрі. За комір капнула вода. По стінах дзюрчали струмочки. Я вже йшов по воді, і мені причувалося кумкання жаб.
Та ось звідкілясь згори повіяло свіжим вітром. Я зробив кілька кроків і відчув, що хід знову пішов угору. Тут було сухіше. Води мов не було.
— Почекай, Васько! Не так швидко! — почав благати, наздоганяючи мене, Маремуха.
— Ну, давай швидше! — цитьнув я на Петька, і ми почали видиратися все вгору та вгору, поки я знову не наштовхнувся на Лазарєва.
Він стояв зігнувшись і освітлював засипану дрібним щебенем стіну.
Підземний хід закінчився.
— От заковика. Тупик! — сказав нам спантеличений Валеріан Дмитрович.
І справді, скидалося на те, що тут тупик, але повітря тут було чисте, свіже.
— Подержи, Манджура, — сказав Лазарєв, простягаючи мені ліхтар. — Ану, спробуємо! — І він щосили вдарив ногою в стінку.