І одразу ж нога його вгрузла в м'який, сипкий грунт. А коли він витяг ногу назад, ми побачили круглу діру, а за нею — сонячне світло.
Ми швидко розгребли землю руками й, коли нора стала широкою, відсторонилися, щоб дати дорогу Лазарєву. Я виліз з підземного ходу останній і спершу навіть не міг зміркувати, де ми є. Поряд з норою, оточеною кущами, височіла висока зубчаста стіна якоїсь вежі. За два кроки від вежі починався яр; далеко внизу, в скелястих берегах, бігла, виблискуючи на сонці, річка. І тільки поглянувши ліворуч і побачивши там, на горбі, звернену до нас тильною стороною Стару фортецю, я зрозумів, що ми потрапили в передмістя Татариськи, версти за півтори від нашого Заріччя.
— Я гадав, що ми в Калинівському лісі вийдемо, а тут, гляди, як близенько! — з жалем сказав Маремуха й додав: — Треба було в той хід іти.
— Ну, давай підемо! — визвався я. — Полізли назад?
— Ні, що ти! — злякався Маремуха. — Вже пізно.
І, наче побоюючись, щоб я не потяг його назад у цю чорну діру, Петько відійшов набік, до високої сторожової ножі.
— Валеріане Дмитровичу! Валеріане Дмитровичу! — раптом закричав він. — Дивіться, тут щось написано!
— Де написано? — спитав Лазарєв, підходячи до Маремухи.
— А ось, дивіться! — показав Петько, задираючи голову вгору.
Над входом до сторожової вежі, замурованої в кам’яну стіну, біліла вузенька мармурова плита. На ній був вибитий напис: «Felix regnum quod tempore pads, tractat bella».
— Це поляки написали, правда, Валеріане Дмитровичу? — радісно вигукнув Маремуха.
— Написано по-латині, — сказав Лазарєв. — Написові цьому років із двісті п'ятдесят. Тільки ось як його перекласти? Заждіть… — І Лазарєв заворушив губами, шепочучи про себе якісь слова.
Ми, очікуючи, дивилися на нього. Нарешті Лазарєв весело сказав:
— Ну ось, приблизно тут написано так: «Щаслива та держава, яка під час миру готується до війни».
Цієї хвилини я що більше став поважати Лазарєва. Петько дивився Валеріанові Дмитровичу просто в рот. Певно, Петькові було дуже приємно, що він перший помітив і показав учителеві цю біленьку плиточку.
А Лазарєв подивився навкруги, підібрав з землі кайдани й сказав:
— Ну, так ось — давайте, хлопчики, по домівках! Нагулялися ми з вами сьогодні — треба й міру знати.
— А ми ще підемо сюди? — спитав я.
— Обов'язково! Зберемо побільше охочих та й підемо у неділю на цілий день у похід. Пам'ятаєте, як до фортеці тоді з вами ходили?..
— У вищепочатковому, так? — підказав Маремуха.
Ми провели Лазарєва аж до бульвару, там попрощалися та й пішли до себе на Заріччя обідати. Біля Старої садиби ми кинули жеребок, кому післязавтра нести до школи ліхтар. Вийшло, що ліхтар однесе Маремуха.
А я, дуже задоволений сьогоднішньою прогулянкою, побіг додому з порожніми руками.
З Нагорян до нас у місто приїхав учитись Оська. Часто під час перерв ми вибігаємо з ним на майдан по каштани. Ми відшукуємо їх у купах пожовтілого листя, набираємо повні кишені і — гайда назад, на третій поверх. Дуже приємно шпурляти каштани з балкона через майдан — вони летять, наче кулі. Петро Маремуха наловчився й докидає їх аж до кафедрального собору, одного разу навіть Прокоповичу каштаном у спину влучив. Його, нашого старого бородатого директора, ми бачимо часто. Він пішов у попи й править у соборі. Смішним видався він нам, коли ми побачили його вперше в довгій зеленій рясі, з важким срібним розп'яттям на грудях. Тепер, тільки-но потрапить Прокопович на очі, ми здіймаємо крик:
— Мухолов! Мухолов!
Повчилися ми спокійно тижнів зо три і вже не думали, що в нашу школу будуть записувати ще учнів, аж раптом у класі з'явився Котька Григоренко.
Я навіть здригнувся, коли побачив його в дверях нашого класу. У нас почався урок. Природознавець Полов'ян приколював до дошки малюнки скелета мамонта. Котька обережно, навшпиньках, щоб не помітив Полов'ян, пробрався в кінець класу. Він безшумно сів там на задній парті. Весь урок мені кортіло обернутися, подивитися хоч скоса, що робить Котька, але я стримував себе: адже ми — вороги!
На великій перерві Котька вже оговтався й почував себе так, наче й не йшов звідси на канікули. Він вимазав крейдою всю дошку, малюючи на ній хату під солом'яною покрівлею, стрибнув кілька разів через парту, виміняв у Яшки Тиктора за два олівці австрійський патрон. Зі мною й Маремухою Котька не розмовляв. А наступного дня до нас на парту, тільки-но закінчився третій урок, підсів коноплястий Сашко Бобир.
— Хлопці, допоможіть! — прошепотів він, оглядаючись на сусідів.