Ми, як у воду, кидаємося за ним у канаву, розгрібаємо листя, підкидаємо його жменями вгору, осипаємо золотим дощем один одного. Листочки літають над нами, мов величенні червонасті метелики, і, виляючи кривими хвостиками, стомлено падають на пожовтілу землю.
Нарешті ми покидаємо Новий бульвар і виходимо на вулицю.
— Ти про цей будинок казав, Сашко? — спитав Маремуха, показуючи пальцем на червоний двоповерховий будинок, що стояв поряд з поштою.
— Про цей, про цей, — захвилювався Бобир. — Сюди ось і треба було б піти.
— А у мене в цьому будинку знайомий служить, — похвалився Петько.
— Ну, не бреши… Знайомий.
— Чого — не бреши? — визвірився Петько. — А Омелюстий не тут працює? Ти хіба забув?
А Петько ж має рацію! Омелюстий справді тут працює. Мені й батько казав про це. Тепер Омелюстий живе десь у місті, у гуртожитку міськради, і ми зустрічаємо його, дуже рідко.
— Тоді давай ходімо до Омелюстого, — одразу вирішив Бобир. — Ось зараз. Ходімо!
— Ні, навіщо зараз? — відступився Маремуха. — Потім підемо… згодом.
— Ага, ага! — зрадів Бобир. — Нікого в тебе в цьому будинку, мабуть, нема. І ти набрехав нам про знайомого.
— Я набрехав? Тоді ходімо… Ось побачиш! — закип'ятився Петько й ступнув у бік цегляного будинку.
На коричневих дубових дверях цього будинку прикріплений картонний напис:
ПОВІТОВИЙ КОМІТЕТ КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ (більшовиків) УКРАЇНИ
ПОВІТОВИЙ КОМІТЕТ КОМУНІСТИЧНОЇ СПІЛКИ МОЛОДІ УКРАЇНИ
— Ну, заходьмо? — прочитавши цей напис, нерішуче спитав усіх Маремуха.
Сашко Бобир мовчки штовхнув Маремуху першого в широкі дубові двері. Але Маремуха одразу ж уперся руками в одвірок.
— Ну, йди, йди, чого ж ти? — сказав я. — Назад тільки, раки лізуть.
Лунко грюкнули за нами важкі двері.
Ми підіймаємося вузькими мармуровими сходами, а праворуч, у глиб першого поверху, іде напівтемний коридор. Куди йти?
Підемо краще коридором.
У його далекому кутку цокотить друкарська машинка. Ми робимо кілька кроків у півтемряві коридора й зупиняємося біля якихось дверей. За ними чути чийсь гучний голос. Несподівано двері відчиняються, і в коридор виходить наш колишній сусід Омелюстий. Він у високих брезентових чоботях, у вишиваній косоворотці, в синіх брюках галіфе.
— Ви чого тут, хлопці? — здивовано оглядаючи нашу компанію, питає Омелюстий.
— А це ми, дядьку Омелюстий… Здрастуйте!.. — І відсторонивши хлопців, я перший підходжу до Омелюстого.
— Василь? А я тебе не пізнав. Ну, заходьте, коли в гості прийшли, — запрошує Омелюстий, і ми входимо слідом ті ним у велику кімнату з кахляним каміном.
У кімнаті, сидячи на столах, розмовляють якісь люди. Побачивши нас, вони замовкають. Тут дуже накурено. Голубі хмарки диму пливуть до стелі. Біля каміна, пригорнувшись одна до одної, стоять три гвинтівки.
— Ось делегація до мене прийшла, — сміється Омелюстий, показуючи на нас рукою.
— А чим частуватимеш? — відгукується на його слова лисий кремезний старик у захисній гімнастерці. — Ти б хоч бубликів для них приніс.
— А де я їх дістану? — розводячи руками, каже Омелюстий. І запрошує: — Сідайте, хлопці, на підвіконня. Стільців у нас два, а людей, бачите, скільки.
Я перший розповідаю Омелюстому про нашу школу, про учком. Він уважно слухає мене й тільки інколи почісує підборіддя.
— Та директор у нас хороший, а от новий учитель співів Чибісов у церкві співає, в бога вірить! — втрутився в розмову Петько Маремуха.
— Та зажди ти, — огризнувся я. — Ось Родлевська зовсім не визнає учкому. Вона каже, що в учкомі самі нахаби та зухвальці.
— А нам потрібна політграмота… У другій школі є, чому у нас нема? — раптом сміливо випалив Сашко.
Омелюстий усміхнувся. Засміялися і його товариші, що сиділи на письмових столах, а один з них вийняв з кишені зшиточок, записав у нього щось.
— Гаразд, хлопці, все буде: і політграмота, і вчителі добрі, й сніданки, й грифельні дошки. Почекайте тільки трошки, — обіцяє Омелюстий, потираючи чоло. — Зараз усім ним багато треба вчитися. Ось я теж збираюсь до радпартшколи вступати.
Уже коли ми йдемо, я відкликаю Омелюстого набік і тихо кажу йому:
— А нас викликали до Чека. Ви Кудревич знаєте?
— Знаю, Васько, знаю, — підморгнув мені Омелюстий і порадив: — Не базікай тільки багато!
Рівно через тиждень після другої перерви в нашому класі з'явився високий хлопчина в простій коричневій сорочці, в грубих зелених брюках, у важких військових черевиках на лосячій підошві. Ми бігли по класу і, побачивши його, зупинилися: хто біля дошки, хто біля грубки, а Маремуха занімів на кафедрі.