У ленінградських журналах і газетах з'являються публікації оповідань Бєляєва, які відразу ж по-доброму помітили і оцінили читачі.
В архіві Володимира Павловича збереглися нотатки письменника Івана Дмитроченка, який у тридцяті роки працював інструктором Ленінградської асоціації пролетарських письменників. Кілька сторінок у цих нотатках присвячено Бєляєву.
«Якось, — пише Іван Дмитроченко, — з розмови з Марією Костянтинівною Тихоновою, дружиною Миколи Тихонова, я довідався, що в редакціях став з'являтися вродливий юнак, схожий на цигана, з кучмою волосся на голові, пише непогані нариси і оповідання…
Відвідуючи заводи і фабрики Ленінграда, я зустрів одного разу в маленькому кабінеті життєрадісного юнака. Коли він говорив, в його оливкових очах аж сяяла невичерпна радість. Це й був Володя Бєляєв, робітник заводу. Після нашого знайомства пін став часто з'являтися в коридорах редакцій разом з тоді ще молодим Юрієм Германом. Був час, коли я прожив тижнів два в неоштукатуреній квартирі Бєляєва, в бетонному похмурому будинку на розі Староневського проспекту і вулиці Бакуніна… Посміхаючись, Володя сказав: «Не журися, Ваню, тут прозаїк Євген Соболевський написав свою найкращу повість «Веселий похорон», цей склепик уже знаменитий!»
Ось у цій непоказній і недобудованій квартирі і писав Володимир Бєляєв свої оповідання, два з них — «Дитинство» і «Ровесники» — тоді ж дістали високу оцінку громадськості, були відзначені премією ВЦРПС на Всесоюзному конкурсі робітничих авторів. Тут же потім він почав писати і «Стару фортецю». А спонукав його до цього один із засновників радянської дитячої літератури, чудовий поет Самуїл Якович Маршак. Він узяв шефство над молодим талановитим літератором».
«Оповідання ваші, голубе, цілком гідні того, — сказав Маршак своєму вихованцеві, — щоб випустити їх окремою книжкою. Але знаєте, ось що: за ними, за оповіданнями вашими, постійно вимальовується, а правдивіше — відчувається цікаве, старовинне місто, долі живих героїв. Коротше кажучи, їм потрібна просторіша «житлова площа». Напишіть-но, голубе, повість. І неодмінно покажіть мені, що у вас виходитиме…»
Бєляєв послухався поради уславленого майстра літератури і став писати повість, показуючи кожен щойно написаний розділ Маршаку. Так, при найсуворішій редактурі Маршака, народилася перша книжка майбутньої трилогії. Називалася вона тоді «Підлітки». За рекомендацією перших читачів рукопису — письменників Самуїла Маршака, Віссаріона Саянова і Марка Колосова — вона була надрукована в одинадцятому номері журналу «Молодая гвардия» за 1936 рік, а наступного року вийшла окремою книжкою уже з назвою «Стара фортеця».
Так розпочався творчий шлях Володимира Бєляєва до знаменитої трилогії, до інших книжок, у кожній з яких живе правда життя, правда часу, жива пам'ять про героїчне минуле.
У 1940 році журнал «Звезда» у двох номерах, серпневому і вересневому, з продовженням друкує другу частину трилогії — повість «Будинок на Житомирській», яку потім, навесні 1941 року, незадовго до початку війни з фашизмом, випустив «Детиздат» окремою книжкою під назвою «Будинок з привидами».
Війна застала Володимира Бєляєва в обложеному Ленінграді. Він добровольцем вступає до народного ополчення, споруджує оборонні рубежі, бере участь у сміливих діях винищувального батальйону і у вільні хвилини пише публіцистичні нариси для газет, по гарячих слідах подій створює сценарій для антифашистських фільмів «Час розплати» і «У старої няні». По радіо з обложеного міста линув упевнений, твердий голос письменника, який закликав до священної боротьби з ненависними загарбниками.
Володимир Бєляєв захоплювався стійкістю ленінградців, волю яких не могли зломити ні голод, ні безперервні бомбардування. Він на власні очі бачив, як умирали на вулицях виснажені від голоду люди. Умирали, але не здавалися. І він писав про це у своїх нарисах і статтях. Серце його стискалося від горя, коли він дивився на опухлу від голоду дружину, бачив, як помирав його зовсім ще маленький син Володя, а він нічим не міг допомогти їм.
1942 року, ставши кореспондентом Радінформбюро, Володимир Бєляєв пліч-о-пліч із захисниками радянської Півночі брав участь у битві на морі. Потім, після бою, надсилав свої кореспонденції з Мурманська, коли на його вулицях гриміли вибухи фашистських авіабомб, — по п'ятнадцять, а то й більше нальотів на день робили тоді гітлерівські загарбники на заполярне місто. Не раз ходив на бойових кораблях в Арктику, на Нову Землю. У червні 1943 року мало не загинув разом з екіпажем радянського корабля «Рошаль», який віз боєприпаси і літаки з Колгуєва на Нову Землю і зненацька був атакований німецьким підводним човном. Разом з морськими льотчиками літав у льодову розвідку.