– Я питаю його: «А до кого йдеш?» А він очима закліпав, когось назвав, а я кажу: «В нас таких не водиться», – зі сміхом Миколина Вітка, вже як поженилися. – Ну він: «Все їдно до родичів іду». А я: «Може, дорогою мене пограбувати хочеш?» А він: «Хіба що тебе саму вкрасти». Так і вкрав.
Віталинка була наймолодшою у своїй сім’ї. Старшу дочку вже оддали заміж, а старший брат, на три роки од Миколи старший, ніяк пари собі не знайде, хоч хлопець вдатний. І майстровитий, хвалила сестра. На техніці розбирається. І ім’я та прізвище підходящі – Арсен Соломаха, га, яке назвисько, і чого б такому старим парубком бути, казала сестричка.
Що не просто вдатний, а найвродливіший, найліпший у світі, Єва переконалася, вже коли зблизька побачила на весіллі брата і Віталини. Високого, сильного, з дужими руками, виразними темно-сірими очима, що, вона бачила, пригортали її до себе. А ті дужі м’язисті руки обійняли й насправді пригорнули, коли запросив до танцю.
«Міцніше, міцніше», – подумки попросила Єва.
Він почув її думку, і світ поплив неї перед очима, світ теж кружляв од радості.
Світ був тепер зовсім інший.
«Дякую, Боже, що ти зберіг його для мене», – подумала Єва.
Бо ж, звісно, такий хлопець вже давно мав знайти собі пару. Зрозуміло, що чекав саме її – суджену свою, Єву. Теж гарну, справді, як та ружа, ще гарнішу. Що на неї задивляються хлопці, знала ще зі школи. Одним поблажливо дарувала усмішки, повз інших гордовито проходила. Вона ждала свого, тільки для неї призначеного. І дождалася, хоч не так і багато чекала. Ішов їй тоді двадцять перший рік.
Подумки благала ще покликати танцювати. І він запросив. І світ весь затанцював удруге. Після танцю вивів її з кола розпашілу й тернувся щокою об її лице. Сьоме небо, на якому досі була Єва, стало сімдесят сьомим. Чи й мільйонним. Мрія її, любов відтепер була небом.
Вона притулилася, теж на мить, до його рук.
– У мене руки пахнуть солярою, – тихо сказав.
«То й що?» – Єва відповіла подумки.
Знала вже: він працює на великому тракторі – справжня чоловіча робота.
В уяві майнуло, як він вертається після тої роботи, а вона зливає йому на руки. Він умивається, а вона подає рушника.
Арсен Соломаха! І вона, Єва, буде Соломахою.
Вона знала: через рік, а може й менше, заграє, зазвучить на їхньому подвір’ї ще одне весілля. Так бувало, що брати женилися на сестрах. Так мало статися і в них. І сталося. Тільки поруч з найліпшим, найвродливішим нареченим всього за півроку з хвостиком до вінця селом ішла не вона, Красна Ружа Єва, а сестра її старша – Павлина.
Та сама, що виросла худорлявою, невродливою, нескладною, вугловатою, не знала, де подіти дівочі руки, завше ходила з опущеними очима, ніхто неї не просив вийти заміж, і невідомо було, чи вийде вона колись взагалі. І в сім’ї вже звикли до того, що вона стара діва. Позаочі зітхали: може, й останеться такою.
Болючі спалахи пам’яті Єви.
Спалах перший. У них тоді не прийнято ще було відзначати уродини18. А вона наполягла: привітаємо Миколу з двадцятип’ятиліттям. І запросимо на свято свояків – Вітчиних батьків.
І, звісно, його, Арсена.
Братові своєму вишивала Єва сорочку. До весілля не встигла, а тепер вирішила – подарує Арсенові. А Миколі – рушника, стіл у свята застеляти. А захоче – над вікном повісить.
Навіщо вона подарувала сорочку, призначену братові, Арсенові, в якого без пам’яті закохалася?.. Може, тим і повернула свою долю в інший бік? Але ж ні – між тими двома ще до її подарунка почалося.
Коли?!
Арсен і не танцював з Павлиною, вона, те старе дівисько, і не вміла танцювати. Усеньке весілля простриміла в коморі, звідки виносила на столи то холодець, то гомачку19, то інші страви. З кимось розмовляла, та більше сиділа в тій же коморі, іноді присідала на краю лавки.
Танцювала Єва.
І неї, саме неї запрошував до танцю Арсен. І її обіймали його руки. І вона тулилася до них. І її після весілля проводив він на край села.
Тих «і» було ой як багато.
То чому сталось інакше?
Відповіді не було.
На уродинах Миколиних і виявилося раптом, що вже стрічалися вони з Павлиною. Арсен зі сміхом розповідав, як Павлина прийшла до клубу на танці, а він учив неї танцювати. І те одороблисько теж усміхалося. Хоч мало б паленіти від сорому. Єва також за цей час – два тижні – раз пішла до клубу. В таємній надії зустріти там Арсена. Його в клубі не виявилося. Не прийшов. То після кіно не було чого й зоставатися на танцях. Кольнуло тико: чого ж не прийшов, чого не відчув її таємного позову?.. Образилася, подумала, що сам до них прийде, тепер же вони родичі через Миколу й Вітку.