У тому, що Павлинин син варить з мами воду, Єва переконувалася з кожним днем їхнього гостювання дедалі більше. Побачила: Павлина пилинці не дає зі свого чада впасти, дмухає, мов на болячку, готова виконати будь-яку синову примху… А малий сприймав те, як належить, більше того, вимагав цілковитої покори… Видно було, що всю свою самозабутню материнську любов Павлина спрямовує на сина. І їй солодка та покора перед сином.
Якби ж Єва тоді знала, яку біду принесе в її життя цей хлопчисько, коли виросте.
«То що, задушила б?» – думає Єва.
І гірко посміхається. Гірко-гірко. До себе самої.
Теперішня Єва струснула головою, бо зрозуміла, що полізуть подальші спогади. Що замість квітів крізь пам’ять знов пробиватиметься бур’ян. Щоб не дати йому забуяти, вона подумала, що має згадати щось інше, приємніше, радісніше, ніж та зустріч…
Вона подумала, що ж є на світі людина, дівчина, таки схожа на ту неї давню, Красну Ружу… Хай не така вродлива, а чимось схожа. Авжеж, неїна невістка Лізка, Павлинина онука, а отже, і її двоюрідна… Щось давно не давала про себе знати… Певно, щаслива, як і належить молодим…
«Чи ж щаслива?» – подумала раптом Єва, і враз стало тривожно на душі.
– Павлино, – сказала Єва уголос. – Тобі добре на тім світі, Павлино. Як би ти, певно, посміялася, коли дізналася б, що мене сватають за Адама Тихіського… За Тихіського…
Єва стала перед образом. Нащо стала? Вона вже сьогодні молилася. Стала. А та жінка, Матір Божа, дивиться на неї. Щось питає?
Осміхнулася. Завтра вона піде до Романа. Давно Тамарку його не виділа. Жива, слава Богу…
«Боженьку, тож гріх, що мені вперше нічого робити не хочеться, – подумала Єва. – Старезна ти, бабо».
Вона почула молодий голос. Зовсім молодий. Лізин? І раптом Єва збагнула – свій власний. Їй захотілося, щоб став хтось поруч. Може б, разом заспівали чи побалакали. А так лишалося хіба що самій із собою…
«Життє пройшло повз мою хату, – подумала Єва. – Але то моє життє, моє й нічиє гинше. Моє, Красної Ружі, що геть обсипалася, так то, Павлинко. Хіба колючки осталися. Ще когось уколють».
Павлина заповідала наглядати за онукою, яка одночасно була їй мовби й дочкою. А як наглянеш? Павлинина онука далеко, в Києві.
Що вона, Єва, знала про Лізу? Зовсім небагато… Краплину… Те, що знала од Павлини, те, що сама спостерігала, коли гостювала раз в них у Києві, ну, ще як на похорон Павлини їздила. Як опустили сестру в могилу, ткнулося те дівчисько їй у плече, за руку схопило… Дрижало, як малейке деревце…
Єва раптом подумала, що Ліза була для неї навіть не як інша людина з іншого світу, а як далека зірка, про яку знаєш, що вона є, а збагнути не збагнеш, яка вона, чому світить, навіть якщо будеш довго на неї дивитися. Довго…
Єва любила дивитися на зорі.
Єва любила людей, хоч і не всіх.
Але у Лізи була частинка крові її батька.
І позбутися цієї болючої краплі пам’яті Єва не могла. Не могла, хоч криком кричи.
Та Ліза не спішила, а може, не хотіла наближатися. Що неї могло пов’язувати зі старою бабою, за тридев’ять земель од столиці, у якомусь поліському селі…
– Смішне у вас село, – сказала Ліза, коли вперше приїхала вже сама, без бабусі-мами.
– Чим же смішне?
– Я маю на увазі назву… Туптали. Туп-туп… Туп-туп…
Ліза заливисто засміялася. Вперше так, після того як маму-бабусю поховала.
Пусте дівчисько. Пусте, якому тепер тре’ було якось жити самому.
А воно сміялося…
Такою, коли сміялася, Ліза стала схожа на свого виродка-батька. І скільки Єва не намагалася, не могла прогнати того видива. Переконувала себе, що є в цій дівчинці й Арсенова кров, що тепер вона не пусте дівчисько. Одна-однісінька на світі, без батька й матері. Та того дня найбільше бажала, щоб Ліза швидше забралася з її оселі. Щоб не вертався біль подвійний – і за Арсена, і за Олега. А може, й потрійний – і за неї саму. І за Павлину. З усіх кутків вилазив біль.
«Що ж це я тепер така? – Єва звелася на ноги. – Кого я суджу?»
А все той, Роман, збурив. Жила б собі тихо, як той Тихіський. Якось дожила б віку. А Ліза, що Ліза… Вона ж ні в чім не винна. Вона – то й Арсен, і Павлина, може, і Єва. І матір неїна, що невідомо де?
Нащо їй, Єві, знати, чи щасливе те дівчисько? Чи таки треба, бо… Бо чогось треба, щось замуляло на душі…
Частина друга
Розділ 8
Ліза почувалася щасливою, дуже щасливою. Може найщасливішою у світі. Ні, не треба так казати, а то ще зіврочить, сполохає своє щастя. У тому селі, де народилася її бабуся Павлина й жила двоюрідна бабуся Єва, казали по-своєму, по-поліськи – щістє. А ще ніжніше – щістєчко. Лізі це слово подобалося, шелестливе і якесь беззахисне, що от-от може зламатися. Тому його треба оберігати. Бо ж не щастя, не щастячко, а щістєчко…