– Виходить… Ірка правду сказала?
– Що я б… і відбиваю чужих хлопців? Я ще гірша…
Ліза ступила до нього і взялася за сорочку. Мовби сама хотіла його роздягти.
– Та пішла ти, – процідив Володька-Вовка і кинувся прожогом униз. По сходах.
Ліза подивилася йому навздогін, засміялася і раптом відчула, що їй хочеться співати. І вона заспівала. Розставила руки і уявила себе птахом. Птах, який співає на такій висоті! Птах, який не вміє літати. А потім їй щось залоскотало в горлі й вона обірвала співання на півслові. Відчула, що спів стає плачем, і собі кинулася до отвору, що вів униз. Бо інакше вона могла б кинутися вниз із даху.
А справді хотілося кинутися, коли вона дізналася, що її коханий Юрчик любить іншу дівчину, а вона, Ліза, була для нього так: ну, Лізо, це тобі теж подобалося, я думав, що… доки не зустрів іншу любов. Кохання. Ха-ха, он воно як! Юрчик-мурчик вимовляв наче й жалісливо, а їй здавалося, що гарчить.
Вона тоді подумала: «Як же я буду жити без нього?»
Але жила, не стрибнула з даху. Тоді на краю вона подумала інше: «А як же мама житиме без мене?»
Так і подумала, егоїстка нещасна. Заховала свій страх перед тим стрибком у ці слова. А у своїй квартирі кинулася мамі-бабусі на шию, обіймала, цілувала її спантеличену і ледь не сказала, що вона – мама, думка про маму – щойно її врятувала.
Мама-соломинка, за яку вона вхопилася. Ну, нехай бабуся, бо де її справжня мама і яка вона – Ліза не знала. І досі не знає.
А може, справді вона тоді не стрибнула, бо мала зустріти свого Степанка… Своє рябеньке, сором’язливе, таке закохане в неї щастя. Щістєчко, як кажуть у тих Тупталах.
Мами-бабусі Павлини четвертий рік як нема, а Ліза щаслива. Їй трохи соромно від цього, й вона приховує сором думкою, що мама-бабуся Павлина теж би за неї раділа.
…Худющий, до того ж (матінко!) з обличчям, вкритим ластовинням, хлопець зазирнув до їхньої квіткової крамнички. Зазирнув якось невпевнено, ледь прочинивши двері. На його рябому обличчі було написано: «Я, мабуть, не туди потрапив».
– Заходьте, не бійтеся, – сказала Ліза. – Вам потрібні квіти? У нас гарний вибір.
– Я бачу, – сказав рябий хлопець і таки зайшов.
Ліза, як звичайно, спитала, які квіти він хоче купити, а коли він став розглядати букети й набори квіток – кому і з якої нагоди він купує, вона може підказати, що йому більше підходить. І головне – подобаються.
Покупець тупцявся біля прилавка. Щось ніякове, збентежене і сором’язливе воднораз проглядалося у виразі рябого лиця.
– Вам дівчині, знайомій, мамі, на роботу?
Він ще сором’язливіше:
– Мені… Взагалі-то дівчині, але…
Його обличчя враз спалахнуло, і виразні червоні плями на якусь мить навіть заховали ластовиння.
– Бачите… Ви будете сміятися, але моя дівчина сьогодні виходить заміж…
– Ваша дівчина?..
– Так… Колись була моєю… – Він затнувся, а тоді додав: – Зовсім нещодавно… Вона запросила мене на весілля, я повинен би не йти, відмовитися, але я…
– Ви хочете її ще раз побачити? Востаннє…
– Ну так… Знаєте, сьогодні вранці я подумав, що маю побачити востаннє себе самого.
– І тоді покінчити життя самогубством? – Ліза вимовила ці слова майже весело. Глузливо.
Хлопець глянув на неї неприховано здивовано.
– Чому самогубством? Якось про те не думав… Знаєте, я, мабуть, не настільки був закоханий, щоб… Усе вже пройшло… А чого я хотів піти на те весілля – і сам не знаю.
– Значить, досі любите. І страждаєте, – безжалісно сказала Ліза.
– Ні-ні… Спершу страждав… Але я, очевидно, не з тих, що заради кохання жертвують собою… Такий собі бідний на почуття, як тепер кажуть, чувак… От і все…
Господи, такої роззброювальної щирості Ліза давно не зустрічала. Нащо вона їй… Тюхтій, що купує колишній коханій квіти на її весілля, а про смерть від нерозділеного кохання він, бачите, якось не подумав… І розказує все незнайомій дівчині…
– Значить ви мені не підходите, – сказала Ліза. – А то я могла б запропонувати вам стрибок з даху вісімнадцятого поверху…
– Та ви кепкуєте…
– Аж ніяк… – Лізі чомусь ставало дедалі веселіше. – Крім роботи в цьому магазинчику я ще маю підпільну фірму «Самогубець і К». Дехто, щоправда, називає її «Останній дах». То ви берете квіти? На жаль, чорних троянд у нас нема.
– Чорних троянд? – Хлопець вперше й собі скупо всміхнувся. А тоді обвів поглядом маленьку крамничку. – Дякую…
– За що?
– Ну, я, мабуть, ще не зовсім мазохіст… Спасибі за цю розмову…