Будинок Зулейхи скидався на лазарет. У ньому заборонялося швидко ходити, голосно сміятися й співати пісень. У такій родині, де батько весь час десь далеко, а мати завжди задумлива й мовчазна, здавалося, неможливо почуватися щасливою. Насправді все було інакше. І до того ж, як казала міс Лорлей, Зулейха була сміливою дитиною, яка не дозволить життю себе підім’яти.
Життя Зулейхи було насиченим: уроки, спорт, розваги.
Удень вона навчалася в коледжі, а вечорами гуляла з друзями. Вони відвідували вечори, які організовували в садах чи в салонах, або ж разом з вірменськими й грецькими дівчатами, що виросли в їхньому районі, йшли на море і прогулювалися берегом. У суботу, відразу після школи, вона неодмінно вирушала в особняк до Еренкьоє, а ранком понеділка першим потягом поверталася до школи. А там, у дядька, на неї чекали й інші розваги. І всі вакації також проходили в Еренкьоє. Тож можна сказати, що додому Зулейха приїздила як на гостину.
З тих ідеалів, що виникли під впливом висловлювань міс Лорлей, прочитаних американських романів, повчань викладачок-американок, розповідей про вірменських дівчат, які, провчившись три-п’ять років у коледжі, знайшли шляхи й ушилися до Америки, в голові дівчини утворилася неймовірна лемішка. І, беззастережно вірячи книжковим гаслам на кшталт «кожен має жити своїм життям», «жодні прихильності не мають завадити нам іти дорогою нашого щастя», Зулейха зневажливо ставилася до турецьких дівчат, які звикли триматися за материну спідницю й цілком залежали від подачок чоловіків.
Не без допомоги викладачок-американок забравши собі в голову, що, успішно закінчивши коледж, хай навіть проти волі сім’ї, вона зможе поїхати до Америки за рахунок школи, Зулейха вже зараз жаліла бідних турецьких дівчат, приречених скніти усе подальше життя в напівзруйнованих будиночках край протоки.
На той час ярмарок на тому боці протоки, де мешкали греки[9] був найбільш пожвавленим місцем. Вечорами там можна було побачити іноземних військових, що прогулювалися попідруч або танцювали з місцевими гречанками й вірменськими дівчатами в ресторанах, прикрашених різнокольоровими прапорами. Коли сутеніло, на броненосцях спалахували електричні вогні. Можна сказати, що мешканці протоки вже багато століть не бачили подібної блискучої, сяйливої краси на морі.
Зулейха, розбуджена опівночі звуками шарманки й гітари, спостерігала, як на узбережжі знов спалахують вогні. Це святкували здобуту в Анатолії чергову перемогу над військом голодраних і неозброєних партизанів, яким, очевидно, не довго вже гуляти по світу!
Зулейха в такі хвилини думала про те, що і її батька так само могли вбити, тоді серце її умлівало від туги, а веселощі на вулиці не тішили. На недільних відправах у церкві, куди турецьких дітей приводили лише задля того, аби прищепити їм смак до музики та віршів, вона повторювала подумки слова однієї молитви, що виконувалася в супроводі органа, — за цього нещасного чоловіка, який офірував заради пустопорожніх мрій і собою, і своїм дитям.
Та раптом усі ці веселощі з шарманками й гітарами заразом урвалися в найнесподіваніший момент.
Де й поділися прапори з ресторанів в Арнавуткьой, згасли електричні вогні і ночами на набережних було темно, хоч око виколи.
Вже не прогулювалися вулицями попідруч з вірменськими дівчатами й гречанками іноземні офіцери. Вони тепер тільки хутко пробігали, не озираючись навсібіч, так ніби в них раптом з’явилися нагальні справи.
Щоранку, звернувши погляд на море, Зулейха помічала, як щораз меншає кількість броненосців і торпедоносців. У районі почалася тиха паніка, вервечкою посунули переселенці. Дехто зі знайомих Зулейхи, а також багато шкільних друзів замикали домівки і виїжджали до Франції, Греції та інших країн. Замість переселенців районами тепер проходжалися офіцери урядових військ у своїх грізних папахах.
Одяг цих офіцерів не мав того показного лиску й шику, як у тих, інших. Та, забачивши їх, Зулейха відчувала в серці досі невідому їй гордість. А ще вона думала про той день, якого вже не довго чекати, коли серед цих гідних найвищої пошани людей вона стріне свого батька, і тоді їй на очі наверталися сльози.
Якось уранці Зулейха побачила, що в Мармурове море вирушають останні броненосці, а наступного дня в саду свого дядька в Еренкьоє вже спостерігала за тим, як перший анатолійський батальйон увіходить у місто Багдадським проспектом.