Тим часом у Шевкет-бея ставало все більше послідовників, тож він зібрав довкола себе декого зі своїх учнів і почав давати лекції.
— Раніше молодому чоловікові траплялося поглянути на жінку хіба що через замкову шпару чи просвіток у дерев’яній перегородці, а зараз він може спокійнісінько взяти даму попідруч і потанцювати з нею. Це великий крок уперед. Та не варто забувати, що цей крок перший. Інакше кажучи, порожня рамка. А от заповнити цю рамку барвистим розписом і орнаментами цивілізації, знаєте як важко? От, скажімо, під час танців інколи розмовляють, так заведено. А про що розмовляти? Товкти воду в ступі, плескати язиками?
Ні, розмова, що відбувається в цей час між кавалером і його дамою, це свого роду мова музики і танцю, або, інакше сказати, parole.[14] У ті хвилини, котрі минають у музиці й танці, повільно, немов скойки устриці, розкриваються найбільш закриті серця, а з найпотаємніших таїн спадають завіси… І хоч би хто ти був, ураз випліскується назовні або вся витонченість, або ж увесь бруд твоєї натури. Хвилини музики й танців — коротка мить взаєморозуміння між чоловічою й жіночою душами.
І ви гадаєте, що слід говорити про одне й те саме і під час швидкого фокстроту, і під час повільного танго? Де там, у жодному разі… Чи ж може говорити про одне й те саме людина, сп’яніла від життя, здатна відчувати і мислити? Поки триває танець, не досить лише прислухатися до ритму музики і підстроюватися під нього. Ви слухатимете phrase musicale, або, якщо дозволите мені перекласти, музичну фразу і з нею узгоджуватиме порухи вашого тіла і душі.
Хочете почути кілька прикладів фраз, які може сказати своїй дамі кавалер, що знається на фокстроті й танго?
Очі в Зулейхи сяяли од захвату, коли вона спостерігала, як дядько, мов режисер театральної трупи, що навчає новачків ролей, любовно повторює шаблонні фрази, доповнюючи їх доречними жестами та мімікою.
Зулейха на цих уроках була йому найкращою помічницею. Шевкет-бей до власних дітей ставився дещо зневажливо, вважаючи їх нездібними. Зате Зулейхою просто не міг намилуватися.
— Дівчинко моя, ти особлива! У тобі є цікавинка. Ти ні на кого не будеш схожа. От тільки варто змусити тебе трохи інакше поглянути на це твоє, можливо, чисте й здорове, та все ж дещо надмірне захоплення всім американським.
І щоразу, коли йшлося про важливість виховання, літній дипломат, споважнівши на виду, видавав племінниці зі своєї бібліотеки кілька французьких романів, які добирав вельми ретельно.
Три літа поспіль Зулейха відпочивала на вакаціях у різних вілаєтах. У чомусь ці подорожі були й приємними.
Колись давно американці, так би мовити, нагодували її не нашим хлібом, переконавши, що понад усе на світі люди цивілізовані полюбляють подорожувати. Анатолія, хоча й не така багата на дива та незвідані відкриття, як Китай чи Гавайські острови, все ж була місцем, вартим уваги. Та й, зрештою, її батьківщиною.
Крім того, сама думка влитися в місцеве середовище в ролі доньки шанованого всіма командира, лоскотала її самолюбство.
Коли Зулейха пила чай з кількома військовими — батьковими друзями — в побудованому солдатами парку напівзруйнованого і безбарвного селища, вона бачила себе в уяві англійською міс з пригодницького фільму, яка приїхала в колоніальні володіння, щоб відвідати батька. Завдяки цим мріям довколишні буденні предмети на якийсь час здавалися їй прекрасними і поетичними.
Здавна найприємнішою розвагою Зулейха вважала кінні прогулянки. Дівчина заздрісно поглядала на вершниць-іноземок, які траплялися їй вечорами дорогою до Бебека або Бююкдере.
Мрія Зулейхи стати амазонкою нарешті здійснилася в Анатолії. Дівчина відчувала, як їй на очі аж сльози навертаються від радості щоразу, коли вона сідала на коня, якого притримував хтось із підпорядкованих батькові рядових. Потім виїжджала на кінну прогулянку в оточенні гурту офіцерів.
А ще на час перебування в Анатолії дядько наказав їй побути таким собі культурним місіонером. Хто ж іще, крім таких, як вона, дівчат, що виросли у вищому світі, зможе краще навчити цих провінціалів нового життя?
Зулейха справді була гідною ученицею свого дядька. І те, що він робив у Стамбулі, вона влаштовувала тут: у міських парках почастішали прийоми і гуляння з танцями для дівчат.
У Стамбулі Зулейха звичайно була дівчиною непримітною і сором’язливою. А тут, відчувши свою важливість, завжди на перших ролях, Зулейха впевнено брала все у свої руки.