Іноді об низький борт судна розбивалася хвиля, і її дрібні, немов пил, бризки летіли Зулейсі на руки і лице. Нога ще боліла. Молода жінка, щоб взайве не тривожити її, переступила на здорову ногу і всім тілом сперлася на залізні поручні. Ставши, як їй було зручно, вона знов поринула в спогади.
Уперше вона побачила Юсуфа на станції в Єнідже. Батько написав їй у телеграмі: «Повідом мене, коли виїдеш із Стамбула. Приїду тебе зустріти в Єнідже. Звідти разом поїдемо до Силіфке».
Зулейха саме намагалася відшукати очима батька в натовпі на станції, коли до вагонної шиби підійшов високий чоловік і сказав:
— Ви, певне, Зулейха, донька Алі Осман-бея.
Незнайомець був убраний в сорочку з цупкого шовку солом’яного кольору, на голові мав панаму. Зайшовши у вагон, щоб забрати речі Зулейхи, чоловік назвав себе:
— Я голова муніципалітету Силіфке… Служив під орудою вашого батька під час війни… От і зараз я, мов той ординарець, маю нове завдання. Цього разу — відвезти вас до Силіфке. Ваш батько вельми зайнятий, а тому не зумів приїхати. Та він передав вам записку. Це ж треба… Кат знає! Де я міг її подіти?
Юсуф у пошуках записки повивертав догори сподом усі кишені піджака й штанів, перерив у гаманці всі папери, та записка мов крізь землю провалилася.
— Ефенді, хіба в тій записці було щось важливе?
— Та ні… Там тільки було написано, що це я повинен вас відвезти.
— Тоді чому ви так хвилюєтеся? Хіба не досить ваших слів?
— Хтозна… Адже ми не знайомі… Але, судячи з усього, ви вважаєте, що досить… Тоді — їдьмо…
Зулейха зрозуміла, чому міський голова був збентежений через ту записку, і мимоволі посміхнулася — це ж треба так перейматися казна-чим!
Дорогою до Мерсіна Юсуф не підходив до Зулейхи. Весь час у коридорі навпроти купе не вщухали палкі обговорення, які звичайно ведуть пасажири: про дорогу, воду, землю та політику. Серед гамору чути було і його голос.
Лише раз, на станції в Тарсусі, він просунув голову в двері купе, подарував їй кілька олов’яних сувенірів і таки віддав ту злощасну записку, яку, виявляється, засунув був за стрічку на панамі. На станції в Мерсіні їх чекав червоний автомобіль з білим написом «Гьольюзю» ззаду.
Міський голова посадив гостю в машину, повкладав її речі, сам сів за кермо, а поруч усадовив чоловіка з довгими сивими вусами, в штанах-кюлотах.[18] Доки вони їхали містом, Юсуф спинявся перед магазинчиками, щоб дещо купити. Він голосно розмовляв, точніше, вітався з усіма зустрічними.
Автомобіль був старий, залишився ще від французів. Своєю дивною формою він нагадував палацовий екіпаж. Місце шофера від салону в ньому відгороджувалося скляною ширмою.
Щоразу, коли міський голова хотів щось сказати своїй пасажирці, він відсовував скляну засувку на перегородці. Це потребувало від нього значних зусиль, бо вона раз по раз заїдала. Юсуфа брала на неї злість і він пошепки чортихався. Втім, за весь час дороги з Мерсіна в Силіфке, що забрав шість годин, він заговорив усього кілька разів. Один раз — коли вони пригальмували перед банановим деревом, він двома словами розповів їй про банани, які можна вирощувати на цих землях. Вдруге — коли зайшли до якоїсь брудної кав’ярні. Тут Юсуф повідомив, що вони проїхали рівно половину шляху, і змусив Зулейху перепочити хвилин з десять. Помітивши, що дівчина не п’є каву, якою їх пригостили, міський голова сходив до ближнього садка і приніс звідти в хустинці кілька груш та цілий оберемок стручків ріжкового дерева.[19] Вказуючи на завішені плющем вікна напівзруйнованого заїжджого двору, він сказав:
— Були часи, коли з Мерсіна до Силіфке їздили на возах. Тоді тут залишалися на ночівлю. — І Юсуф любовно поглянув у бік своєї червоної машини, яка за годину легко долала відстань двадцять кілометрів.
А ще, коли вони зупинилися перед замком Кизкалесі, він розповів їй легенду про підводний тунель, який колись давно прокопали тут римляни.
Розділ четвертий
Іноді Зулейха навідувалася в Анатолію на гостину до батьків. Покинуті села, бідні, позбавлені поезії, селища, до яких вона встигла припасти серцем, уявлялися їй декораціями на сцені театру, які за хвилину можуть зникнути.
Вона завжди вважала, що приїздить сюди лише як гостя, і, можливо, більше ніколи не побачить жодне з цих облич, жодного пейзажу. Від цього душу огортав приємний смуток.
Зулейха, сповнена егоїстичного співчуття і водночас пишаючись собою, думала: ось вона знає собі ціну, невпинно рухається до далекої, осяйної, досі ще невідомої мети, а тим часом безліч нещасних, поки й віку їхнього, скнітимуть тут, у цій глушині й невігластві.
19
Ріжкове дерево — рослина родини бобових, плоди якої вживають у їжу (як ласощі чи сурогат кави).