Та цього разу подорож не була схожою на попередні. Невідомо було, коли вона зможе повернутися з цих місць назад. Хтозна, може, їй судилося звікувати тут вік, катуючись безвихіддю в похмурій скособоченій сільській халупі, серед дитячого ґвалту.
Зулейха ще не досягла того віку, коли людина вже здатна зрозуміти приповідку, що щастя, як трясця — на кого схоче, на того й нападе,і все в житті іноді дуже хутко зазнає змін. А ще те, що чоловік мислить, а Бог радить, і часто від того розвіюється серпанок мрій, породжених уявою. Доходило до крайнощів — здавалось, окрилена надією, вона раптом впадала у цілковитий відчай. Так само як колись вона уявляла, що батько більше ніколи не повернеться, загине в цих горах, тепер так само безнадійно вірила в свою приреченість назавжди залишитися тут.
Неприємний осадок на серці Зулейхи лишила по собі та десятихвилинна зупинка в брудній кав’ярні. Гидко було й глянути на довгі заяложені настили, розстелені поверх старезних цегляних лав, кладка яких, здавалося, розсипалася на очах. На каламутну брудну воду, що дзюрчала цівкою з-під них серед колючок і моху. На занехаяний садок довкола, аж до стін колишнього караван-сараю порослий бур’янами та дудником. На переплетені стовбури платанів, тополь та інших дерев, що росли навпроти, майже закриваючи частину неба.
Зулейха подумала, що це місце ніколи б не сподобалося їй. Хіба що тут випадково спинилася б перепочити весела компанія чоловіків і жінок…
І дівчина, заплющивши очі, на мить уявила собі сцену пікніка. На дорозі чути гуркіт двигунів машин і мотоциклів, поруч походжають верхівці в блискучих чоботях, стрункі красені-спортсмени з голими торсами, студенти зі свіжими, чистими обличчями, що тільки нещодавно вбилися в колодочки. Накривають стіл, розставляють на нім алюмінієві тарілки, розкладають консервні бляшанки, дістають пляшки й термоси. У вікнах, напівзарослих плющем, видно, як рухаються чоловічі й жіночі голови. А серед дерев, як найкраща музика, лунають вітання, чути радісні молоді перегуки. Сміливий фотограф-аматор намагається по хисткому камінню видертися на зруйновану стіну. Хтось гукає…
Так, тільки натовп молодих людей, що байдикують на відпочинку, міг пожвавити цю жалюгідну та дику природу. Можливо, тоді б це надало їй хоча б якогось сенсу чи привабливості.
Певно, це хтось із жандармів узяв до рук багламу і завів тужливу селянську тюркю. У голосі співця Зулейсі вчувався голос самої Анатолії, яка, здавалося, ладна задушити її пасмами своїх гір, щораз сильніше зашморгуючи їх довкола дівчини.
У руці вона тримала палицю, котру змогла дістати, тільки обідравши до крові пальці. Раз по раз роздратовано цьвохкаючи нею по траві, Зулейха з пожовклим від люті лицем, підібравши губи, нервово крокувала, мов той чорногуз, довкола червоної руїни-автомобіля.
Хай там як, та Зулейха не вірила, що для неї все скінчилося. Пам’ятаючи дядькові слова, що, допоки залишаються сили боротися, є й мала надія на те, що вона зможе переконати незговірливого батька і, можливо, навіть утекти до стамбульського університету.
Тож Зулейха, яку брала нетерплячка, тієї ж ночі поставила питання руба, категорично заявивши батькові про важливість вищої освіти для такої молодої дівчини, як вона.
Спочатку здавалося, що їй вдалося умовити батька. Слухаючи її запальну промову, він час від часу кивав. Та коли Зулейха, тремтячи, як осика на вітрі, нарешті замовкла, він узяв її руки в свої і на всі її слова одказав так:
— Не вийде, доню. Негоже тобі зараз лишати нас з матір’ю самих.
Ця причина вдарила в дошкульне місце доньки, яка сприйняла його слова як звичайний батьківський егоїзм і вже ладна була сперечатися далі, та Алі Осман-бей миттю зрозумів це і спинив її поривання:
— Річ у тім, Зулейхо, що ти зараз у тому віці, коли формується особистість. Отож тобі неодмінно на кілька років слід забути те середовище…
Зулейха відразу здогадалася, що батько мав на увазі під словом «середовище». Це та атмосфера, в якій вона жила досі, Стамбул і особливе оточення її дядька.
Аж ось Зулейха з жахом збагнула, що вскочила в халепу. Її батько все обміркував. Таж він уперся на своєму, і ніяка сила на світі тепер не зможе зламати цього неговіркого вояка.
Всі зусилля були 6 намарне — згадати хоча 6 ті сльози, які вони пролили, благаючи його свого часу відмовитися від ролі шукача пригод в Анатолії.