Те ж саме слово злетіло з батькових уст тієї ночі, коли я приїхала в Силіфке.
Зараз, коли дивлюся на себе в дзеркало, мені часом здається, що батько мав рацію: у мене справді навіть кров по венах повільніше тече. Тіло змирилося, тепер воно на одній хвилі з розумом. Мені нічого не хочеться робити. Нечесане волосся спадає донизу сплутаними габами, брови заросли, давно не доглянуту шкіру вкрили веснянки. Не згадаю, коли я востаннє з охотою розмовляла чи від душі сміялася. Мине ще трохи часу, і я зовсім звикну до місцевого життя, оледащію, занехаю себе, як тутешні жінки.
Минулого тижня до нас завітав міський голова і сказав, що в четвер увечері гратимуть сучасне весілля: жених із знатної сім’ї, а от наречена — дочка працівника нашого районного меджлісу. Але родини молодят ніяк не дійдуть згоди, бо родичі нареченого бажають справити весілля турецьке, традиційне, а нареченої — бал. Та ми домовились і вирішили приймати гостей у саду. На тому й погодилися. Загалом, гратимуть на сазі,[22] як на будь-якому турецькому весіллі, але й танцюватимуть теж…
— І навіть саз буде?
Міський голова посміхнувся і сказав:
— Ото ще мені! Привеземо джаз-банд із Мерсіна. Та річ не в цьому. Щоб розробити програму вечора, ми зібрали цілий комітет. І ви також входите до нього. Мене ж прислали від імені міста попросити вас, якщо ваша ласка, зробити нам честь і взяти під свою руку наш комітет.
Я вже говорила, що розучилася розмовляти як усі нормальні люди. Тому, відповідаючи Юсуф-бею, я таки відважила солі:
— Скільки я знаю, розваги кожен розуміє, як сам хоче. Хто співає пісень, хто грає, а хто випиває. Це все не можна вмістити в жодну програму, а ви — „комітет“…
Здається, я доїла його до печінок. Міський голова став раптом такий сердитий… Якби поряд не було батька, він, чого доброго, ще й нагрубіянив би мені. Але чомусь цей самолюбивий молодий деребей у товаристві батька завжди почувався в ролі підлеглого рядового. Скоріш за все, таким він і залишиться.
З сумним і дещо збентеженим виглядом він відповів:
— Наша мета — окультурити подібні зустрічі. Звичайно, наскільки нашої спромоги… Ви здобули добру освіту… І знаєте всі тонкощі цих справ… Тому, гадаючи, що ви не зможете нам відмовити, візьметеся навчити нас речей, яких ми не знаємо… Але якщо вам це не до шмиги…
А батько все перебаранчав його:
— Зулейха трохи нездужає, але це не завадить їй працювати з вами. Радше навпаки. Може, це якось розворушить її… Моя донька завжди залюбки виконуватиме все те, про що її попросить місто. Так же ж, Зулейхо?
Я на той час уже пошкодувала про те, що зробила. Витріщивши очі, ніби батькові слова мене здивували, я підтвердила його слова:
— Певна річ, тату… понад усякий сумнів!
Це ж треба — організувати районний комітет для чийогось там весілля. А я мушу тепер стати членом цього комітету!
І хоча годі було придумати щось смішніше за те, чим доводилося займатися, та завдяки цій роботі я трохи пожвавилася. Довелося ходити до муніципалітету двічі. Мене всадовили за стіл голови. Один із членів комітету, який, як видно з усього, лише недавно надів тюрбан і відростив бороду, все не міг заспокоїтися, вигукуючи:
— Очам не вірю — жінка серед місцевих делегатів! Просто переворот якийсь! — На цім слові він здіймав руки до обличчя, як під час молитви.
Йому вторував місцевий адвокат, що кілька років обіймав посаду депутата в меджлісі під час революції:
— Якщо буде на те воля Аллаха, настане день, коли ви побачите жінок на всіх вищих посадах. Ачей, годі ждати добра від чоловіків у цьому світі, — пожартував він.
Пізніше я дізналася, що цей депутат був трохи опозиціонером (або з тих, кого ви називаєте невдоволеними; особливої різниці між ними я не бачу). Та через те, що колеги весь час допікали йому кпинами, а він, людина від природи ледача й нерішуча, не наважувався говорити відкрито, тож обмежувався такими от півжартами-півнатяками.
Чи не дивно, що розтлумачив мені це не хто інший, як головний районний секретар. За півгодини до цього він розмалював мені адвоката як людину мудру, освічену і приємного співрозмовника.
Коли адвокат говорив, у нього починало сіпатися одне око — щось схоже на нервовий тік. Та він сам мені про це розповів:
— Ох, маленька ханим, ваш покірний слуга хворий. Під час розмови у мене час від часу моргає одне око, ніби знак подає комусь. Якось мені за це ледь не перепало на горіхи від чоловіка однієї жінки в Стамбулі. То ж ви, заради Аллаха, нічого такого не подумайте, якщо я раптом вам з доброго дива підморгну.
І доки всі присутні в кімнаті хихикали, ніби соромлячись мене, він докинув, погладжуючи пальцями щоку, на якій повилазила сива щетина:
22
Саз — струнний щипковий музичний інструмент, поширений у країнах Близького Сходу, Закавказзя, а також в Ірані й Туреччині.