— Правду кажучи, тут і святий Боже не поможе, бо ж ми не маємо права сказати „так“, навіть якщо вони нас благатимуть…
Щоб не сказав цей чоловік, усі присутні заходилися сміхом, а надто й сам голова муніципалітету. Щоразу хто-небудь обов’язково говорив:
— Ну дає, жартівник! Цей уже як скаже, так скаже!
Тільки уявіть собі, добродію, яке ж нудне тут життя, коли навіть такі примітивні, дешеві жарти старого веселять краще за будь-який водевіль.
Окрім головного секретаря і тих людей, кого я назвала, до комітету входили ще двоє огрядних чоловіків середнього віку та молодик років двадцяти восьми з густими бровами і геть поцяткований родимими плямами.
Один з товстунів завідував сільським господарством, другий був членом меджлісу у вілаєті.
Ці двоє надзвичайно схожих між собою чоловіків незрушно сиділи мовчки, склавши унизані перснями пухкі руки на своїх чималих черевах. Вони сприймали мене лише як жінку, а тому силкувалися не дивитися на мене, зиркаючи навсібіч.
Весь час, доки я заледве доїдала місцеве частування — чорнильного кольору морозиво з шовковиці і останні шматки пирога, вони розводили балачки.
Коли міський голова забирав у мене тарілку, стався такий собі конфуз: він випадково пролив кілька крапель розталого морозива мені на спідницю і геть зніяковів. Хоча я запевняла, що нічого страшного, він звелів прибиральнику принести ганчірку й мило і вже був поривався стерти пляму сам. Але потім зрозумів, що не зможе зробити цього, не торкаючись до мене, і не знайшов нічого кращого, як тицьнути ту ганчірку мені в руки.
Незрозуміло чому, але я раптом зайшлася сміхом. Добравши момент, головний секретар, мабуть, бажаючи бути люб’язним, бовкнув таке:
— Чи ти ба, наша ханум мов той соловейко заливається. Що то за душа, а вже гордині…
Нарешті я втямила, в чому річ. Коли я тільки приїхала в Силіфке, від гостей у домі не було відгону. До частини з них я навіть не вийшла, бо саме тоді мене охопили душевні переживання. Решту гостей, зустрітися з якими мене змусила мати, я відвадила своєю відлюдкуватістю і затятим мовчанням. Через те й поповзли чутки, особливо серед жінок, про те, яка я гордячка й химорода.
Найсучаснішою людиною поміж усіх місцевих виявився знов-таки секретар. Саме він офіційно спростував ці чутки.
Наймолодшим членом комітету був молодик з густими бровами, про якого я вже говорила вище. Звали його Фікрі. Фікрі-бея серед решти вирізняли не тільки родимі плями. Ще він мав хвилясте, набризкане брильянтином, волосся, що злиплося через літню спеку, та золоті зуби. Чоловік, який мені його рекомендував, вже й лік загубив, згадуючи всі його кращі якості та вміння. Виявилося, що він грає на кемані[23] та уді,[24] малює і, звичайно ж, створює живописні олійні полотна, залюблений у фотографію та кіно, ремонтує будь-які механізми й меблі, клепає.
Починання Фікрі-бея — а він протягом кількох років устиг побути дорожнім підрядником, фотографом і викладачем гімнастики, — не були підтримані громадою. Щоразу підприємець змушений був згортати свої справи з тим же успіхом, з яким до них брався. І ось тепер разом із сучасним рестораном і крамничкою з продажу канцелярського приладдя він заправляв ще й чимось на зразок універсального магазину під назвою „Ічель Бюкеті“. У магазині можна було знайти будь-які новинки — від електричних ламп, платівок з турецькими та європейськими мелодіями й жіночих панчіх до взуття та головних уборів.
Але про один з подвигів Фікрі-бея мені в комітеті чомусь не розповіли. Та я знала про нього ще раніше завдяки одній базіці, що приходила до нас додому, це — його донжуанство.
Дівчата містечка все ніяк не могли поділити Фікрі-бея, і завжди, коли збиралося їх разом більш ніж двоє, розмова, понад усякий сумнів, заходила про нього.
Підприємець і сам знав про свій незмінний успіх у жіночої частини населення і одно нарікав, повторюючи, що „слово честі, коли-небудь вони мене в гори силоміць потягнуть“.
Фікрі-бей сам розповів, як він розпізнає жінок, яким подобається:
— Варто мені лиш побачити на вулиці жінку, що звернула увагу на те, як я (точнісінько як зараз) підводжу одну брову і впівока озираю її, і я неодмінно з нею пожартую. Що-небудь на кшталт: я ось розповідаю, а ти дослухайся до моїх слів. Якщо це не діє, вдаю, що йду своєю дорогою, а сам у цей час читаю газель.[25] А коли й це не допомагає, то вже, як кажуть, махни рукою. Я пас. І провина тут не моя, просто у цієї дівчини немає серця.
25
Газель — віршова форма поезії народів Сходу, що складається з 10–12 двовіршів, об’єднаних наскрізною римою, яка повторюється в кожному парному рядку.