В Юсуфа була звичка ще від армійських часів — щоразу, коли він де-небудь зустрічав свого колишнього командира, він виструнчувався перед ним, пристукував закаблуками, козиряв і стояв так доти, поки Алі Осман-бей, сміючись, не подавав йому руку. Цього вечора Юсуф, так само по-військовому попрощавшись, сказав:
— Полковнику, ми одна сім’я. З наступного тижня чекатимемо вас у своєму маєтку. Ви знаєте, як шанують вас мої сестри і мати. І Зулейха-ханим тут скучає, а в нас, сподіваюсь, розвіє нудьгу… Хай що кажуть, а степ це зовсім інше… Ви ж неодмінно приїдете, так?
Наступної середи Зулейха разом з батьком і матір’ю вирушила до Гьольюзю.
Після того як автомобіль цілу годину їхав розбитими дорогами, через висохлі річечки, спусками й підйомами, які в зимовий час подолати було взагалі неможливо, вони нарешті зупинилися на пагорбі.
Цей пагорб, котрий на перший погляд здавався розвалинами старого кріпосного муру, складався з двох величезних скель. Тут і чекав своїх гостей Юсуф. Він звернувся до Зулейхи:
— Тут проходить один з кордонів наших володінь. Укріплення, створене самим Аллахом… Вхід теж тут…
Зулейха поглянула вперед і побачила між двома скелями вузький прохід. Перед однією із скель самотньо бовваніло всохле дерево, схоже на згорбленого каліку.
Алі Осман-бей сказав дочці, вказуючи на нього:
— Поглянь, Зулейхо, це вартівник фортеці. Хтозна відколи стоїть він тут, зігнувшись…
Сказавши це, він легко зітхнув, та все ж при цьому посміхнуся, дивлячись на Зулейху своїми пожовклими очима.
Молодій дівчині здалося, ніби батько вкладає в свої слова якийсь особливий, одному лише йому зрозумілий зміст. Тієї миті вона відчула, як незрозуміла печаль огортає її душу.
Коли Зулейха пройшла крізь ворота, вона ніби опинилася в зовсім іншому світі. Навіть світло і повітря тут, здавалося, були особливими.
Біля підніжжя схилу, густо вкритого деревами, починалося озеро, яке простиралося аж до гір, що закривали обрій.
Молода дівчина здивовано мовила:
— Дивно, я й не знала, що тут є озеро.
Юсуф ніби чекав на це запитання:
— А хіба може бути тут щось інше? Ми чи не в Гьольюзю прямуємо?
— Так, звичайно, але…
Зулейха намагалася пригадати цю частину карти. Їй здалося дивним, що про це озеро навіть не згадувалося в підручниках географії.
Враз вона побачила, що Юсуф подає батькові якісь знаки. Вона заговорила про інше, зробивши вигляд, наче нічого не помітила.
Мати разом зі слугою поїхали машиною далі. Там часом на решту чекав піший похід до особняка.
Давно настав вечір, похолодало. Юсуф розповідав Алі Осман-беєві про нові роботи, які він розпочав у маєтку. Зулейха слухала їх краєм вуха, а сама все сушила собі голову тим загадковим, нікому не відомим озером.
— Мені цікаво, — сказала вона раптом, — а на озері є острови?
Юсуф поглянув на Алі Осман-бея і розсміявся:
— Звичайно! І не один острів, а багато… Ми сплаваємо туди на човні, порибалимо…
І знову вони якось незрозуміло переглянулися.
Зулейха нарешті не витримала.
— Та годі вам, — сказала вона. — Ви поводитеся так, ніби граєтеся з наївним дитям. Скажіть уже, що все це означає!
Юсуф вдарився в поли руками, ніби злякавшись, що вона може образитися:
— Та Аллах з вами, ми й гадки не мали! Просто у нас є для вас невеличка mystification.[34]
Зулейсі здалося дивним почути французьке слово з вуст Юсуфа, вона пильно поглянула йому в обличчя:
— Ну, хіба що те, що ми не так просто спускаємося тут саме в цей час, а намітили це заздалегідь…
— Ну, тоді скажіть чому, я хочу знати…
— Якщо дозволите, я поки що приховаю від вас загадку цього озера… Мине трохи часу, і ви самі все зрозумієте…
Зулейха знизала плечима, ніби не вважаючи цю таємницю вже аж такою важливою:
— Як хочете… Вам краще знати…
Вони пройшли ще трохи і вийшли з густого перелісся. Зулейха поглянула на озеро ще раз. Але ж як дивно! Якщо це й були плакучі верби, то хіба вони могли рости так глибоко у воді?
Дівчина, не виявляючи своєї цікавості, аби не дати чоловікам ще приводу посміятися з неї, придивилася пильніше. Вода в ньому хоча, здавалося, й не відрізнялася від звичайної морської чи озерної блакиті, все ж мала якийсь незвичайний колір. Вона була якоюсь легкою і прозорою. І нарешті Зулейха помітила своєрідність самої водної поверхні. Всупереч усім законам фізики, рівна поверхня води не закінчувалася під горою на протилежному березі, а здіймалася вгору крутосхилом.
Тепер Зулейха зрозуміла, чому з неї сміялися Юсуф із батьком: перед нею лежало не справжнє озеро, а такий собі міраж.