Юсуф раптом посміхнувся й замовк: він боявся, що, запалившись, наговорив багато зайвого, незрозумілого для Зулейхи. Чи не глузуватиме дівчина, раптом він здався їй смішним?
— Ви дошкулили до серця, командире, — сказав він. — Щораз, як почну розповідати, так…
Полковник помітив жвавий інтерес Зулейхи і попросив: — Юсуфе, розкажи про випадок з літаком в Адані.
Та Юсуф усе відмовлявся:
— Не варто… я на язик лихий, ще бовкну спересердя яку дурницю… Незручно перед Зулейхою-ханим.
Тоді розповідь почав сам полковник:
— Юсуф був в Адані на самому початку війни. Цей випадок з літаком неабияк вплинув на нього. Саме після цього він і пристав до мого товариства. І хоча зараз, здається, він міг би вже забути про свою помсту ворогам, але завжди, як тільки він згадає цей випадок, так його знов розбирає страшенна злість.
Юсуф, граючись узятим зі столу прес-пап’є, підхопив розповідь:
— Поряд зі старим вокзалом в Адані стояла велика кам’яна будівля. Там була школа. Навчались у ній приблизно сімдесят-вісімдесят дітей з кількома викладачами. Тоді було дуже скрутно, діти інколи навіть голодували…
Хай там як, а одного дня над школою з’явився французький літак. Можливо, льотчикам здалося, що то казарма?.. Вважаймо, що саме так… Адже люди, хоч як би вони озвіріли, ніколи не стрілятимуть у дітей, чи не так?..
Літак скинув бомбу. Вона вибухнула поряд з басейном у дворі. Всі діти в цей час були на вулиці… Дехто загинув одразу… Інших поранило… Ті, кого поранило недуже, спочатку розбіглися куди хто запопав разом зі здоровими дітьми, а відтак, коли в них уже не залишилося сил, попадали.
Я саме був на дорозі навпроти школи і бачив усе, що відбувалося… Раптом зі школи вискочив якийсь чоловік. Це був один з учителів. Розпатланий, босий, у самій сорочці, він розгублено бігав від однієї дитини до іншої.
А зараз я розповім вам, що ж це за історія з літаком. Члени екіпажу зрозуміли, що знизу нікому дати їм відсіч, тож для них взагалі немає жодної небезпеки. Тут у них прокинулася бридка сміливість мерзенних боягузів, і вони почали літати так низько, що майже торкалися даху і димарів на школі, кружляли над нами, ревучи мотором.
Зі свого місця я на власні очі бачив, як пілот почав стріляти з пістолета в учителя, що безпорадно метався по шкільному двору за своїми учнями… О Аллах, яким же треба бути безсоромним і підлим, аби, убивши стількох дітей, намагатися застрелити ще й цього нещасного… Зулейхо-ханим, я бачив безліч побоїщ, але ревіння цього мотора не зможу забути довіку…
На другому фото, що випало з альбому, була молода дівчина в крислатому солом’яному капелюшку. Вона стояла край дороги з велосипедом.
Юсуф простягнув світлину Зулейсі зі словами:
— Дівчина з пансіону, в якому я жив, доки був у Парижі. Полковник кашлянув і посміхнувся:
— Є ще й фото мадам з паризького пансіону?
— Немає.
— І фото чоловіка мадам, братів і сестер, інших людей з пансіону…
— !!!
— Чому?
Юсуф спершу розгубився. Потім зрозумів, куди гне полковник, і собі розсміявся, відповідаючи:
— Ні, командире… Бо ні з ким іншим з них я не збирався одружуватися…
Зулейха спитала так, ніби її те зовсім не обходило:
— Ця мадемуазель — ваша наречена?
Юсуф знов розсміявся:
— У бідолашки зараз уже, напевно, дітям років по десять-дванадцять… Якби сталося так, що ми одружилися, то, можливо, коли почалася війна, вона була б серед нас… Була б у вас невістка-француженка…
Останні слова були звернені, либонь, до матері.
Зулейха вела далі:
— І ви тоді, можливо, не стали б ворогом Франції.
— Хтозна, можливо…