— А ви були заручені офіційно?
— Офіційно ні… Але ми про все домовилися. Вона була з бідної родини, тому ніхто б не став перешкоджати дочці виїхати на схід. Навіть її мати не вважала за потрібне приховувати, що була б рада нашому шлюбові, і всіляко сприяла нашій дружбі. Дозволяла нам разом гуляти. Ну ж бо, спитаймо нашу матінку… У листах я їй на це натякав. Зчинився скандал… Вона висунула мені справжній ультиматум, сказавши, що відмовиться від мене. Правда ж, мамо?
Енісе-ханим, що стояла коло печі, здивувалася і вперто похитала головою, — так, ніби та небезпека існувала й досі.
— Ти все питаєш, чи прийняла б я за невістку французьку дівчину? Нехай Аллах боронить… Це будинок твого батька… Приводь кого завгодно, але я напевно знаю, що мене тоді тут не буде.
Всіх розсмішило це безглузде обурення. Юсуф узяв матір за плечі, притиснув до себе і лагідно потермосив за ніс та підборіддя:
— Мамо, та годі вже бурчати!
Враз, здається, лише для того, щоб не здатися старомодною в очах Зулейхи, Енісе-ханим сказала:
— Куди ж пак! Треба воно мені, як п’яте колесо… Хай мій син бере за дружину кого сам хоче. Я повинна поважати ту, кого назву невісткою, це мій обов’язок. Але ж і ви подумайте самі! Як я можу назвати своїми онуками дітей, що народяться від французької дівиці?
Зулейха посміхнулася:
— Але зараз є навіть мусульманки, які виходять заміж за іноземців.
Літню жінку, здавалося, образили слова Зулейхи.
— Не зрозумій мене неправильно, дочко, я не така нетерпима, — сказала вона. — Я нікому нічого не нав’язую. Нікого не засуджую. Кожен робить, що хоче… Я це лише про своїх дітей кажу.
Юсуф повертів у руках фото, яке забрав у Зулейхи, і, ніби злякавшись, що його зіпсують, легким жестом кинув до шухляди.
— Це справді була дуже хороша, дуже чиста дівчина…
І поділився з присутніми ще кількома своїми спогадами.
Зулейсі поведінка Юсуфа здалася трохи дивною. Авжеж, усі книги, яких вона начиталася, всі люди, які її досі оточували, напоумили її так, буцім основне заняття в житті чоловіка — це спокушати гарних жінок, які тільки трапляються йому на шляху. У тому середовищі повсякчас широко вживалися загравання, флірти… Інколи, за надто великої різниці у статках, суспільному становищі, у віці чи ще в чомусь, усе відбувалося не так очевидно. Тоді це вважалося єднанням поглядів і почуттів, маскувалося під професійні симпатії, але все це робилося єдино задля того, щоб прикрити ті самі хтиві бажання. І те, що гордо називалося «вищим світом», було не чим іншим, як зручною ширмою, прикрасою для цієї гри.
Спершу Зулейха не бачила великої різниці між золотозубим мануфактурником з масним волоссям, який серед наївних дівчат містечка зажив слави донжуана, та Юсуфом. Їй здавалося, що цей гордовитий провінціал, що чваниться своїми грошима, освітою і походженням, обов’язково мусить залицятися до неї. Тільки цим його бажанням вона могла пояснити його поведінку. Він часто заходив до них за їхнього побуту в Силіфке, інший раз дарував їй через посильних букети квітів та кошики з виноградом, а під час різних конфліктів, на балах і весіллях завжди був при всім параді й орденах. Їй треба було тільки дочекатися слушної нагоди, аби сильніше дошкулити, допекти і таки присадити цього чванька, який, здається, склав надто високу думку про себе, вважаючи дівчину легкою здобиччю для себе.
Отож Зулейха не сумнівалася, що саме тому її й було запрошено у володіння Гьольюзю — нібито його сім’я уклінно просила.
Вона гадала, що там Юсуф нарешті покаже себе справжнім деребеєм: верхи на коні, з пістолетом при боці й хлистом у руці він, хизуючись, об’їжджатиме свої безмежні володіння, як принц невеликого королівства, а радісні натовпи слуг вітатимуть його, і вразить гостей блиском свого султанату. Проте нічого подібного не сталося.
Минуло вже багато днів, а Юсуф усе не виявляв жодних намагань зближуватися з нею. Здавалося, йому од того ні гірко, ні солодко. Цілі дні він проходжував своїми лісами й полями, очевидно, й гадки не маючи, що насправді йому годилося б тільки й мріяти про ту щасливу нагоду, щоб залишитися з дівчиною наодинці.
От і зараз він, анітрохи не соромлячись, показував їй портрет дівчини, яку колись кохав. Та ще й не боявся розповідати їй про це, вдаючись у найменші подробиці. Ніби говорив це не дівчині, а приятелю в невимушеній балачці.
Дивно, але саме це наразі збудило в Зулейхи довіру і симпатію до Юсуфа. Вона й собі вже почала прикипати душею й серцем до цих людей і поступово заприязнилася навіть із сестрами Юсуфа. Але нерозуміння між нею та Енісе-ханим тривало й далі. Літня жінка хоча й полюбила Зулейху всім серцем, усе ще трохи боялася її передових думок і, розмовляючи з нею, завжди здавалася схвильованою і зніяковілою, а іноді зовсім замовкала на півслові.