— Злякала ти мене, Зулейхо.
— Чим?
— Просто злякала. Ну й душно сьогодні, правда, Зулейхо? Я ось вирішив прилягти тут ненадовго. Та й задрімав, очевидячки. А тут ти так різко двері розчинила нарозпаш… Розумієш тепер?
— Розумію, тату.
Він відвернувся до столу і, щоб мене обдурити, почав розбирати купу паперів.
Я присіла на стілець край дверей і мовчки стежила за його рухами. Вдаючи, ніби шукає документ, який десь запропастився, і не дивлячись на мене, він спитав:
— Пішли вже твої гості?
— Ні, ще не пішли.
— Тоді що ти тут робиш?
— Нічого… Просто дуже парко. Задрімала.
Цього разу він повернув голову й посміхнувся:
— А чи ж добре казати неправду, Зулейхо?
Ледь повагавшись, я відповіла:
— Якщо це відповідь на брехню, то добре.
— Он воно що!
Я встала і повільно підійшла до нього. Зазирнула йому в очі, взяла за зап’ястки і, так тримаючи, щоб він не зміг ухилитися, спитала:
— Навіщо ви мене обманюєте? Ви хворі. Ви не можете бути на службі… Вам хочеться прилягти… А ви не лягаєте, бо соромитеся мене. Лише через мене ви під час нападу болю не лежите на канапі. Задля годиться перегортаєте папери на столі. Вдаєте, ніби щось пишете. Ось хочете, перегляну ці папери, поставлю вам кілька питань про те, що ж ви робили, і все — ви спіймалися.
Я розуміла, що зі мною от-от може статися один з тих припадків з риданнями, а тому почала голосно сміятися:
— Перед вами не дитина… І не хтось із прислуги. А освічена дівчина…
Батько спробував відбутися жартом:
— Ти, Зулейхо, стаєш якимсь жахливим деспотом. Дивись, я не з тих чоловіків, яких тримають під каблуком!
— Побачимо!
— Що за впевненість!
— Зараз я вас змушу переодягнутися і лягти. І терміново пошлю по того пустоголового лікаря з муніципалітету… Він, звичайно, не вельми розумний і мало корисного сказати може, але все-таки… Як упадеш у море, то й за змію вхопишся. Ну ж бо, переодягайтеся.
— Розпоряджається тут. Ач яка, ще й накази мені тут віддає.
— А ви думали… Звичайно.
— Добре, хай уже сьогодні буде, як ти скажеш.
— Сьогодні і завжди. До тих пір, доки ви не покинете легковажити своїм здоров’ям і обманювати мене.
— Так, але коли ти завтра поїдеш…
Я вже все вирішила, тому спитала:
— Поїду куди?
— До Стамбула.
— Хто, я? А я не збиралася нікуди їхати.
— І чого б то?
— А вас я на кого залишу? Я не поїду.
— Ти все жартуєш.
— Це не жарти, тату. Навпаки, я кажу цілком серйозно. Насамперед слід подумати про вас. Я не можу залишити вас самого. Як було б добре нам поїхати до Стамбула разом. І то не заради Стамбула, а заради вашого здоров’я. А коли це неможливо, що ж, залишимося тут разом.
— Не піде.
— Ще й як піде.
— Мої накази мають виконуватися.
— Авжеж. У казармі. Тут ваші порядки не діють…
Наша розмова більше нагадувала перестрілку. Якби ми не почали тієї сварки, могло статися, що я просто в сльозах кинулася б йому на шию. Та якби розридалася я сама, ще б нічого, але в тому стані, в якому був батько, я могла довести до сліз і його. А це було б жахливо.
Тут давалася взнаки військова виправка: для батька сльози завжди були ознакою ганебної слабкості, такої ж, як страх, благання чи невиконання наказу.
Він жодної сльозини не зронив, коли всі довкола оплакували маму, можна було подумати, що її смерть зовсім не вразила його. Раніше, не знаючи його як слід, напевно так би подумала і я, можливо, ніколи б не пробачивши йому тієї, як здавалося, черствої безсердечності.
Так само й зараз — батько не міг дозволити собі й хвилинної слабкості. Якби він не опанував себе і хай навіть одна непрохана сльозинка з’явилася в його очах, він ніколи б цього не пробачив ні мені, ні собі. Тому я трохи змінила тон і серйозно сказала:
— Я відмовилася від поїздки до Стамбула не назавжди. Просто хочу зачекати з подорожжю кілька тижнів…
Я так довго й докладно описую вам цей випадок, щоб ви зрозуміли, як я боюся і переживаю за батькове здоров’я. Чи насправді його життя в небезпеці? Я цього достеменно не знаю…
Чи повірите ви, якщо я скажу, що перетворилася на класичний зразок господині дому?
Я прибираю в будинку разом з прислугою, відправляю слуг до крамниці, слідкую за батьковою дієтою і за тим, як він вживає ліки.
Найскладніший для мене обов’язок господині — це приймати гостей. Ви знаєте, як багато їх буває з візитами в будинку командира в маленькому містечку. Тепер я дуже поважаю матінку, яка всім цим опікувалася.