Выбрать главу

— Ні, тату. Навпаки.

— Раніше я тобі вже називав деякі причини. Я собі дещо надумав. Вважав, що після твоїх дитячих літ, проведених у такий непевний час і в такому оточенні, тобі корисно буде пожити кілька років в Анатолії. У здоровій атмосфері родинного вогнища. Хочеш знати правду? Я не можу змусити себе повірити, що і в цьому я частково помилився. Та все ж сподіваюся, що ти маєш хоча б якусь користь від життя вдома. І щось із нього стане тобі у пригоді.

— Звичайно, тату.

— А зараз, дочко, вирішуймо. Я залишаюся, ти повертаєшся.

— Куди?

— До Стамбула, звичайно.

Зулейха нервово кашлянула. Щоб не показувати, як сльози наринули їй на очі, підійшла до батька ззаду і, поклавши руки йому на плечі, повільно нагнулася і поцілувала в скроню. Зулейха завжди вельми стримано виявляла свою любов.

Полковник відчув у цьому боязкому, сором’язливому поцілунку щось незвичайне і повернув до неї голову.

— Тату, ви як дитина, я знову вам нагадую. Хіба можна нам зараз розлучатися?

— Однак рано чи пізно ти вийдеш заміж.

— Про це в нас ще буде час подумати.

— І я тобі теж повторюю: твій батько — не та людина, щоб прийняти самопожертву.

— Чому ви кажете, що це самопожертва? Ви мали б знати, що коли жертвують чимось заради любимої людини, то така офіра тільки в радість.

— Ти це все в романах вичитала, доню. У житті все не так. Повагавшись, Зулейха сказала:

— Бідний татку, ви не знаєте, яка насправді жорстока ваша дочка. Я просто не можу зробити або прийняти щось, до чого в мене душа не лежить. Зараз тут, поряд з вами, я живу життям, наповненим любов’ю до вас, і боюся, що в майбутньому сумуватиму за цим.

Щоразу, згадуючи те, що вона сказала батькові, Зулейха не могла спинити сліз, які вона на превелику силу стримала тоді. Дівчина з подивом відчувала, що, попри всі негаразди, зараз вона жила справді насиченим духовним життям. Такого раніше ніколи не було.

* * *

Після тієї нічної розмови минуло три чи чотири місяці. Вони вирушили в Гьольюзю, щоб провести в особняку останні погожі літні дні. Вечоріло, батько з донькою сиділи в саду коло басейну.

Алі Осман-бей умостився в солом’яному кріслі, накривши ноги легкою ковдрою, останнім часом у нього набрякали ноги, і йому важко стало ходити. Та ось розмова зайшла про Юсуфа.

— Ти помітила, Зулейхо, — сказав Алі Осман-бей, — Юсуф знову не показується.

Дівчина розсміялася:

— Він, мабуть, таємно від усіх сновигає довкола будівлі муніципалітету в Силіфке.

— Я так не думаю.

— А я вважаю, що так воно й є. Маєток йому не в голові. Видно, щось своє на думці має.

— Можливо. Але є й важливіша причина. І мені цікаво, чи здогадаєшся ти яка?

— І в чому ж річ?

— Ти помітила, що його мати майже весь час із нами, а от Юсуф нас чомусь постійно уникає?

Щось насторожило Зулейху в батькових словах і в тому, як він посміхався.

— Так, але ніяк не збагну, хіба тільки та, яку я вже назвала.

— Ні, річ зовсім не в цьому. Здається мені, він уникає твого товариства.

Зулейха насупилася.

— Ти ба! І чого б то?

— Боїться, щоб народ чого не навигадував.

— Дивно.

— Нічого дивного. Скоріше навпаки. Для місцевих це цілком природно. Та, власне, скрізь приблизно одне й те ж. Якщо дві сім’ї тісно спілкуються, і в одній є дівчина на порі, а в другій — нежонатий чоловік.

— А що, вже про нас язиками плещуть?

Алі Осман-бей, ніби не почувши Зулейхиних слів, засміявся ще дужче:

— Особливо якщо хлопець має ім’я Юсуф, а дівчина — Зулейха.

Цього разу засміялася Зулейха:

— Чи не думають вони часом, що я, як Зулейха, не даю Юсуфові просвітку?

— Ну, до цього, звичайно, не доходить. Проте деякі люди мені багато різного намололи в Силіфке.

— Це коли? Адже останнім часом ви ні з ким не зустрічалися. — Зулейха встала: — Щось мій шановний батько не всю правду каже…

— Ти несправедлива, Зулейхо. Ти ж знаєш, що я завжди відвертий з тобою.

— Але мені здається, татку, що віднедавна ви зрадили цю свою звичку.

— А що поробиш, дочко. Ти в мене гострувата, тож доводиться говорити обережно.

— Це й справді так. Визнаю. Але невже й з вами я так поводжусь? Не помічала… А зараз скажіть мені, хто ж вам усе це розповів. Чи не той-таки Юсуф-бей?

Полковник кашлянув і розсміявся, щоб показати, що підозри ці безпідставні: