— Ну, хіба ж таке може бути! Та чи ж це в його правилах робити мені хоч щонайменші натяки?
— Хто ж тоді?
— Його мати.
— Це правда?
— Вона попросила засватати тебе за свого сина.
— Але це все так дивно. Ви ж знаєте, що Енісе-ханим мене недолюблює, і навряд чи коли-небудь змінить своє ставлення до мене.
— Ти, дочко, не знаєш цих провінційних жінок. Я ніскілечки не сумніваюся, що Енісе-ханим трохи боїться твоїх поглядів. Але для таких, як Енісе-ханим, набагато важливіше, з якої сім’ї дівчина, ніж те, що вона думає. Бачиш тепер, який я з тобою відвертий.
— Отож виходить, що Енісе-ханим просить мене за дружину своєму синові, бо дуже прихильна до вас?
— Але з нашого боку було б несправедливим не визнати, що в чомусь ти все ж подобаєшся бідолашній жінці.
— Так-так-так… Отже, і пан спадкоємець не стоїть осторонь від усіх цих проектів? А які його міркування з цього приводу?
— Мені здається, він має бути задоволений. Не може ж він бути байдужим до такої дівчини, як ти.
— А що про те думає мій шановний батько? Цікаво, що ж він їм відповів?
Алі Осман-бей розгубився. Він не чекав від Зулейхи такого прямого запитання. А тому вдав, що не зрозумів.
— Що я їм відповів? Сказав, що й стіни мають вуха і що хай ніхто цих ваших слів не почує.
— Чому?
— Тому що це неможливо.
— Чому неможливо?
— Та щось мені здається, що ти зовсім не в захваті від цього шлюбу.
— Дуже добре. Чому ж тоді ви мені зараз про це розповідаєте? Адже раніше ви начебто вважали за краще приховувати це від мене?
Алі Осман-бей злегка почервонів і пригорнув дівчину до грудей.
Дівчина наполягала:
— То я можу дізнатися, що з цього приводу думає мій шановний батько?
— Твій батько, хоча йому ще не так і багато років, на жаль, уже старий, дочко… Хворий, немічний, одне слово, пенсіонер… І всі його міркування тепер зовсім нічого не важать.
— Тату, та що ви таке кажете?
Зулейха відчула, що настав зламний момент у її житті. У неї аж дух забило від почутого.
Авжеж, батькові тяжко далися ці слова. Видно було, що він почувається так само нерадісно, як ті захисники переможеної фортеці, котрі після довгої героїчної оборони змушені викинути білий прапор.
А молоде Зулейхине серце, здавалося, у цю мить розірветься од відчаю, хвилювання і того виру почуттів, що заполонили дівчину — зараз батько торкнувся найболючішого для неї! Насилу зберігаючи самовладання, вона заговорила:
— Киньте, тату. Ми ж з вами не діти, обговорімо все спокійно. Щоб не пошкодувати потім, давши волю почуттям, а про здоровий глузд забувши… Я зрозуміла, ви намірилися сказати: «Я дуже хочу, щоб ти вийшла заміж за Юсуфа, але я більше не владний над тобою». Скажу вам так: ви єдина людина, чиї слова для мене багато важать. І сподіваюся, що так буде завжди. Я думаю, що ви добре вивчили мій характер. Я не з тих, хто легко дозволить надіти ярмо собі на шию. Хто-зна, чи не від вас мені ця норовливість передалася… Слід поважати право людини обрати собі подружжя по своїй волі і охоті. Якщо ваша ласка, дайте мені дещицю часу на роздуми — не хочу, щоб мене примушували. Та й ви почуватиметесь щасливішим, знаючи, що це я сама зробила вибір, і ви зі спокійною душею скинете з себе тягар відповідальності за це рішення.
Цього дня Зулейха рано пішла спати. Ніч була місячна, кімнату заливало яскраве сяйво. Вночі краще думати… Зулейха злякалася, що зрадливе місячне сяйво може раптом навіяти їй мрійливий романтичний настрій, позбавивши здатності міркувати розважливо. Дівчина зачинила віконниці. Попереду в неї була ніч, коли вона, перебравши в думці ще і ще раз все, що почула від батька, мусить нарешті на щось зважитись…
Скоро їй виповниться двадцять два роки. Саме час прийняти найважливіше в житті рішення.
Вона бачила попереду кілька можливих шляхів для втілення своїх мрій, але сьогодні мусила обрати лише один з них, і при цьому не схибити. Навіть зважаючи на те, що батько не вічний… Що не кажи, а полковник трохи схитрував сьогодні, хоча не мав досі такої звички! Так, її батько, який завжди так ретельно пильнував своєї честі, вважаючи принизливими для себе навіть натяки на хворобливу слабкість, зараз, заради досягнення своєї мети, не соромлячись, говорив про це Зулейсі… Хіба він не знав, що вражає її в самісіньке серце, діймає до живого? Цей учинок батька зачепив самолюбство Зулейхи. Обурена, вона спершу хотіла була навідруб відмовитися від цього весілля, щоб він і думати про таке не смів! Та їй здалося, що сьогоднішній день, можливо, найважливіший у її житті, а тому вона мусить виважувати всі «за» і «проти» доти, доки чітко не змалює в думці своє подальше життя.