Якщо їй відмовитися від цього заміжжя, то що робити далі? «Жити, дослухаючись голосу розуму і серця, бути не залежною», — вона ніяк не могла викинути з голови ці гасла, яких набралася ще тоді, коли була недійшлим п’ятнадцятирічним дівчиськом. Але треба було подумати, як здійснити це на ділі.
Справді, що вона робитиме? Скільки їй буде років, коли помре батько і вона залишиться зовсім сама? А в якому душевному стані вона вийде звідси, пробувши стільки років у ролі доглядальниці в цих похмурих кімнатах, з яких, здається, ніколи не вивітриться запах ліків?
Її освіта залишилася незавершеною. І тепер уже годі й сподіватися надолужити втрачене.
Вона мала думку про те, щоб, не зраджуючи свого ідеалу, знайти скромну роботу і заробляти собі на хліб. Але зараз і це здавалося дитячими мріями, не вартими навіть того, щоб гаяти на них час.
І знов у пошуках виходу вона прихилялася до думки про заміжжя. Схоже, що залишався лише цей варіант. Так, але де, як, з ким?
Усі батькові спроби змусити Зулейху жити в Анатолії можна було вважати невдалими. Але, гаразд поміркувавши, вона зрозуміла, що ситуація зараз значно складніша порівняно з недавнім минулим та й сприймає вона сьогодні все далеко не так, як раніше.
Серед іншого оточення вона тепер могла опинитися лише ненадовго, наприклад, навідавши своїх родичів у Стамбулі. Годі було сподіватися на те, що колишнє звичне коло її спілкування сприйме дівчину за свою, скоріш, тепер вона для них зовсім стороння людина. І хай там що, а в неї залишається тільки один-єдиний шанс: бувати на людях, користаючи з будь-якої слушної нагоди, і там шукати того, хто міг би скласти їй блискучу пару, а простіше сказати — заарканити чоловіка, за якого можна було б вийти заміж. Та все це потребувало флірту, кокетування. А Зулейсі подібна поведінка здавалася не менш принизливою, ніж виходити заміж за домовленістю, як робили раніше.
Отже, коли метою стало заміжжя, Зулейха зрозуміла, що тільки з дурного розуму можна не зауважити такого кандидата, як Юсуф, та ще й коли він так вдало трапився під руку. А як добре подумати, то інших варіантів годі й шукати.
Про Юсуфа казали, що він показний і досить принадний чоловік. Ніхто не сумнівався в тому, що він людина порядна і гуманна. Та попри все була в ньому ніби якась незрілість, що заважала розгледіти його природну красу. А простакувате обличчя провінціала набувало енергійності і мужності лише в хвилини гніву, від чого — Зулейха вже не раз спостерігала — аж вени на чолі в нього надималися.
А ще їй страшенно не подобався Юсуф, жадучий влади, націлений на отримання якихось жалюгідних звань, що їх вважав найвищим ідеалом для себе, намагаючись за будь-яку ціну видертися на найвищий щабель кар’єрної драбини — це робило його таким банальним…
І нарешті, Юсуф надто вже задирав носа, вважаючи себе передовою людиною, хизувався перед земляками, ніби всі розуми поїв, а тому виглядав смішно. Можливо, здібній, розумній і рішучій жінці з часом вдалося б виліпити з цього сирого матеріалу цікавого й сучасного чоловіка…
Проте Зулейха все ж бачила в цьому шлюбі й дещо корисне для себе: тепер вона б уже не одна доглядала хворого батька. Життя увійшло б у більш спокійне русло. Якусь частину року вона змогла б подорожувати по інших країнах разом з чоловіком. А для цього всього лиш треба було пожертвувати частиною своїх ідеалів, а точніше, частиною своїх мріянь.
Цієї ночі Зулейха не зімкнула очей. Вона таки вирішила для себе головне. Та, щоб остаточно переконатися, що не помилилася, вона ще три дні нічого не казала батькові, щоночі повертаючись до своїх роздумів.
Настав день, коли вони мали повернутися додому в Силіфке. Зулейха разом з Енісе-ханим збирала для прання батькову білизну. Скориставшись тим, що літня жінка вийшла в передпокій, Зулейха підійшла до Алі Осман-бея.
— Ми днями про дещо з вами розмовляли…
Місце і час для обговорення настільки серйозних питань були такими недоречними, що Алі Осман-бей не відразу второпав, про що йдеться, і здивовано спитав:
— А про що ж ми говорили?
— Ми говорили про моє заміжжя з Юсуф-беєм.
Алі Осман-бей захвилювався.
— Еге ж, дочко…
— Ви мені сказали, що мене сватала Енісе-ханим.
— Так, Зулейхо…
— Але я дещо не зовсім зрозуміла. Цього хоче вона чи це вона звертається від імені свого сина?
— Звичайно, вона висловлює синове бажання… Чи ж може бути інакше?