Зулейха кинула шаль поверх піджака Юсуфа. Тепер вона стояла перед чоловіком з оголеними руками. Значно нижча за Юсуфа, дівчина стояла перед ним, трохи відхилившись назад і відкинувши голову. Зараз вона нагадувала маленького хижого звірка, готового вчепитися в горло величезному, але лагідному звірові.
— У весільну ніч ні до чого всі ці правила етикету…
Швидким рухом руки вона взялася за обидва кінці білої краватки Юсуфа, потягла за них і розв’язала.
В Юсуфа, який ніяк не міг добрати розуму, що ж відбувається, на обличчі мінилися подив і радість одночасно. Зулейсі аж сил додалося, коли вона побачила його збентеження. Самовладання повернулося: дівчина могла пишатися собою, адже вона й цього разу була володаркою становища!
Тримаючи Юсуфа за руку, ніби він гість чи мала дитина, вона усадовила його на диван, а сама сіла поруч на стілець.
Краєчок люстра в кутку кімнати віддзеркалював їхні напружені постаті. Це нагадало їй сцену, колись бачену в кіно. Герої фільму — цнотливий юнак і відома актриса — так само сиділи поряд у кутку якогось бару. Юнак був без піджака і з розв’язаною краваткою, як нині Юсуф, а його супутниця — напіводягнена… Актриса зображала пересичену розпустою, пригнічену життям кокотку, позбавлену будь-яких ілюзій. Зараз Зулейха копіювала всім своїм виглядом, позою, навіть нафарбованими губами цю жінку, яка в кіно глузувала з наївних уявлень свого молодого друга про життя. Але Зулейху не лякало бути схожою на цю жінку, навпаки, це її розважало.
Хоча дівчина ще ніколи в житті ні в барі, ні деінде не була так близько з чоловіком, зараз вона лише хотіла якнайкраще змавпувати поведінку тієї млявої й п’яної кокотки зі своїх спогадів. Поклавши руки на край дивана, де сидів Юсуф, і втомлено похитуючи головою, вона дивилася на свого чоловіка:
— Ви задоволені?
— Чим?
Зулейха кашлянула:
— Ну, не маєтком же чи вашими справами в управі… Нашим шлюбом.
— Звичайно ж, вельми задоволений.
— І я теж…
— Цікаво. Ви, напевно, жартуєте…
— Про що ми говоримо? Не вам казати, я не люблю жартів, особливо в таких справах.
— Отже, ви кажете правду?
— Інакше хіба могла б я погодитися вийти за вас заміж? І що б я тоді о такій порі робила у вашій кімнаті?
— У такому разі ви…
— Насправді так і є.
— А я вже почав був переконуватися, що це не так.
— Чому?
— Не знаю… Мабуть, ваша надмірна холодність до мене…
— А чого ви від мене чекали?
— Слово честі, не знаю. Я не наважувався з вами поговорити…
Ці слова полестили Зулейсі:
— Раз я вам сказала, що ви мені подобаєтеся, то про що тут розводити балачки?
Юсуф розгубився. Він просто не йняв віри. Спершу деякі слова дружини ніби викликали в чоловіка приємне хвилювання, але те, що вона сказала далі, насторожило його. Ця її дивна посмішка і вираз обличчя… мов якась личина… Дивно, але саме Юсуф серцем відчув себе зараз іграшкою в руках коханої, і стримав свій пристрасний порив.
Між ними запала мовчанка. Зулейха легко постукувала пальцем по руці Юсуфа, що лежала на краю дивана, кидаючи іноді оком на віддзеркалення.
Якоїсь миті Юсуф теж поглянув у люстро, і їхні очі зустрілися. Зулейха заговорила знову:
— Ви не розмовляєте. Мовчите, як ті наречені за старих часів…
Юсуф нарешті здобувся на силу, щоб посміятися з себе:
— Правда ваша, я чомусь оторопів…
— Я сказала те, що має бути вам приємно. А ви не відповіли.
— Пробачте мені. Я старався цього не показувати, але ви давно все зрозуміли, звич… Я теж вас дуже люблю…
Юсуф не зрозумів, який сенс Зулейха вклала в слово «подобатися», і у відповідь сказав їй «люблю»… Своєю відповіддю «і я вас теж…» він поставив дружину в становище людини, яка щойно практично зізналася в коханні.
Зулейха відчула, що в неї палають щоки, рвучко встала і швидко заговорила:
— Даруйте, даруйте, я вам не говорила, що люблю вас. Я тільки сказала, що ви мені подобаєтеся.
Юсуф знову розгубився:
— Чекайте… Я думав, що тут немає особливої різниці…
— Навпаки, різниця дуже велика… А в нашому випадку тим паче. Ми повинні з вами все обговорити… Любов, а точніше кохання, — це просто смішна хвороба минулих часів… Романи, пісні підтримували цю оману, роздмухуючи її своїми малоприємними словами і мелодіями. І одним з благ, що залишила по собі світова війна, на противагу всій завданій нею шкоді, — це те, що вона стерла з лиця землі таке кохання. І нові люди, яких ми називаємо поколінням кінця війни, вже не вірять у ці смішні наївні казочки. І якщо раптом зараз з’явиться хтось, хто наважиться сказати про свою нібито пристрасну закоханість, його, як прокаженого, доведеться ізолювати від людей.