Зулейсі ці чоловікові ініціативи були зовсім не до вподоби. Друзі Юсуфа, хоч коли б вони завітали, завжди порушували усталену гармонію її салону. Зулейху дратувало в них геть усе: і їхній одяг, і надто розв’язна поведінка, і їхнє постійне патякання та хворобливе смакування пліток.
До того ж Зулейха вважала, що тільки з дурного розуму можна затівати такий безглуздий політичний переворот у районі. Хоча б уже на рівні держави, коли за це й справді можна накласти головою або ж вік потім гибіти у вигнанні. А тут що? Просто смішно дивитися на цю мишачу метушню за вулички невеликого містечка, його річечки, купи сміття і мізерний бюджет.
Їй здавалося принизливим збирати довкола себе нікчемних, ні до чого не придатних людей заради того, щоб далі скандалити з такими самими. Навіть якби йому все вдалося, навіщо їй це? Адже вона зовсім не прагнула бути дружиною нікчемного голови малолюдного містечка.
Зулейха і Юсуф, здавалося, створили якийсь новий сучасний тип сім’ї. Так воно й було насправді. Їх не пов’язувало ні кохання, ні будь-яке інше почуття — спільні страхи чи горе, що звичайно об’єднують людей. Вони жили як зовсім чужі люди. Але оточенню здавалося, що між ними панує цілковите взаєморозуміння.
День за днем рейвах з політикою в районі робив провалля між ними все ширшим, припинити сварку обом скоро стало несила, адже була вона капризом двох людей, які не кохали одне одного.
Аж надто ущипливою бувала Зулейха, коли критикувала чоловіка. Не мав уже колишньої витримки й Юсуф. Він більше не терпів її зневагу, кпини, постійні образи, тому, хоча й далі поводився з дружиною лагідно і м’яко, іноді за потреби відповідав їй доволі різко.
І нарешті, після того стамбульського літа вони дуже посварилися. Зулейсі, бачте, забракло цілолітніх розваг; їй забаглося подорожі зимовою Європою. Юсуф не погодився, пославшись на невідкладні справи в маєтку. Їхній салон у Силіфке лишався таким, як і рік тому, але вони тепер повсякдень дратували й мучили одне одного.
У багатьох молодих сім’ях, щастю яких заздрять усі довкола, насправді чиниться те саме, отже, такі сварки для подружжя самі по собі не страшні. Але ці двоє недоторкливих гордівників ніколи не були схожими на інших.
Вже не згадати, через яку дрібницю, але якось Зулейха пригрозила Юсуфові розлученням. Нічого дивного — й такі погрози у багатьох сім’ях лунають мало не щодня, і якби Юсуф не взяв цього так до серця, вони б давно забули про ту розмову.
Але Юсуф раптом зблід, трохи помовчав, ніби зважуючись, а потім серйозно і спокійно сказав:
— Гаразд… Хай буде так, як вам завгодно!
Після цих слів вони, як справжні палії своїх кораблів, не могли й думати про повернення назад: такі вже мали вдачі.
Враз не стало приводів ні для взаємних образ, ні для розбрату, тому подружжя сіло за стіл і заходилося обговорювати деталі майбутнього розлучення.
Коли Зулейха їхала з Силіфке, ніхто в місті й подумати не міг, що вона більше не повернеться.
Під приводом поїздки околицями на кілька днів вони доїхали до Адани, а потім, заплутавши сліди, вирушили в Джейхан.
У Джейхані Юсуф мав знайомого адвоката, якого теж звали Юсуфом. Цей знайомий підготував усе заздалегідь, зустрів Юсуфа і Зулейху на станції, одвіз до себе додому, де нагодував вечерею в альтанці, повитій виноградною лозою, а потім, прогулюючись з ними вуличками містечка, ніби випадком завів у суд.
Зулейха потрапила до будівлі суду вперше в житті. Вона глибоко зітхнула, побачивши, що в темній кімнаті з навислою стелею не було нікого, крім білобородого старого, який чимось нагадував їй батька, і молодого писаря.
Суддя знав суть справи, але все одно попросив їх назвати себе і висловити свої претензії. Зулейху зарані навчили, що слід відповідати. Знала вона приблизно й те, що казатиме Юсуф. Але коли її чоловік, повільно піднявши руку до грудей, зізнався, що тільки він, сам-один, винен у родинних непорозуміннях, це здалося Зулейсі схожим на жест безневинної дитини. Це пройняло її до самого серця.
Зулейха не втримала і випустила з рук сумку. Юсуф нахилився, підняв її, а потім, перш ніж віддати Зулейсі, акуратно обтрусив. Поки він це робив, суддя поставив ще одне професійне запитання:
— Ви коли-небудь принижували одне одного?
Запитуючи, він стежив за рухами рук Юсуфа і гірко посміхався. Здавалося, він усе про них знає.
Зулейха нестриманим і глузливим тоном, як завжди в хвилини сильного напруження, сказала:
— Що може бути гіршим приниженням, як сказати у вашій присутності, що ми більше не потрібні одне одному?